Коли Президент України спілкувався у столичному «Creative States Arsenal» із журналістами, майданчик перед будівлею жив своїм життям. Я спробував зануритися у нього.

Про пресконференцію Володимира Зеленського стало відомо напередодні. Як і про 30 видань, обраних для неї його Офісом. Неважко було спрогнозувати, що журналісти незапрошених медіа зберуться коло «Creative States Arsenal» і влаштують «вирвані роки». Так і сталося.

Втім я запізнився, підійшовши до будівлі кофоркінг-центру близько 12:30. Журналісти, що обурювалися на її сходах, вже зникли. Але протестувальники були. Зо два десятки. Їх пантрувало приблизно стільки ж поліціантів і  ще менше журналістів. Організатори мітингу вже розвернулися, запустили дизельний генератор для живлення колонки, та декламували у мікрофон «питання, які ми не почуємо на цій позорній пресконференції». У руках тримали плакати «Навіщо нищиш українську розвідку?», «Що тобі пообіцяли російські кроти?» і ще декілька, з написами, що не вельми гармонують з нормами пристойності.

Окремо тримається група, точніше – групка: троє жінок і чоловік. На всіх один нашвидкуруч написаний плакат: «Кличко – оскаженілий корупціонер». Ого, один лише епітет чого вартує! Шонайменше 5-ти знаків оклику! Але автори обмежили свій рукописний істеричний лемент скромною крапкою. Очевидно, дуже поспішали – «засвітитися» перед своїм організатором-хлібодавцем.

Дві групи стали чітко одна проти одної, у позиції «стінка на стінку».  І здавалося, що кожна адресує свої гасла не Президентові, а супротивній стороні.

Тим часом стався конфуз, а може, й обмовка за Фрейдом. У першій групі протестувальників жінка, що якийсь час тримала плакат «Скільки наварив на великому будівництві?», вийшла до мікрофона і почала спіч: «Я волонтер. Я допомагаю військовим на Донбасі, і багато кому іншому. Але ця зграя, ці бандити з Порошен,.. тобто, із Зеленським, прийшла і грабує нас, розкрадаючи армію». Переплутала мітинги, чи просто перевтомилася?…

У відповідь – з іншої «стінки» ритмічний речитатив на всі наявні чотири голоси:  «Зеленский, уволь Кличка с поста КГГА!..»

У «Creative States Arsenal» добігає кінця час, визначений для «першого призову» журналістів.

Керманич однієї з груп мітингувальників устиг дати інтерв’ю блогерові, що веде пряму трансляцію у фейсбуці, та активізувати своїх «підлеглих». Формат зазнає незначних змін: тепер вони не лише записують на папірці запитання для Зеленського, а й самі ж на них відповідають. Дійство усе більше нагадує «посиденьки» о 3-ій ночі на кухні після гучної гулянки: лунають такі конкретні запитання, як «Тобі не соромно?», «Не хочеш піти у відставку?»; хтось згадав про обіцяні «посадки», хтось – про «м’ясо Тищенка»… І такі ж конкретні відповіді. Голос: «Друзі, як ви думаєте, йому не соромно?» – Натовп: «Ні-і-і!» – Голос: «От і я так думаю». А тимчасом хтось інший уже закликає Володимира Зеленського «встати на коліно перед кожною родиною, в якій загинули люди від коронавірусу». Одне слово, публіка обурювалася, але не розходилася: кожен тут-таки чув ті відповіді, які хотів почути.

Працівники поліції – збоку. Незворушні. Лише ходять, перевалюючись, то на перекур, то по каву. Ближче до протестувальників – хлопці у цивільному: намагаються бути непомітними, але мікрофон в рукаві, як і гарнітуру прихованого носіння нікуди не сховаєш.

Телевізійники поставили камери об’єктивами на мітингувальників і походжають територією колишнього заводу «Арсенал». Затишшя.

Раптом пані із «загону антикличківців» вибухає промовою. Повідомляє світові, що завод із виробництва зброї «Арсенал» було «розвалено» попереднім столичним головою Олександром Омельченком і натомість забудовано магазинами вже за нинішнього мера, а це, мовляв, підірвало обороноздатність нашої держави. Тут-таки згадує Леоніда Кравчука, який «також розвалив країну», і закидає йому відмову від атомної зброї та підписання Будапештського меморандуму. Цікаво, що у цю мить із супротивного боку їй ніхто не заперечив. Схоже, історію, на жаль, не шанують в обох таборах.

Аж ось у натовпі вигулькує фігура скандального екснардепа Ігоря Мосійчука і мітингувальники одразу ж залишаються поза кадром…

Добігає кінця друга хвиля зустрічі Президента з медіа, і якщо Олену Фроляк лишили непоміченою, то Савіка Шустера, який уперто не виходив, та (особливо) Юрія Бутусова чекали.

Нарешті з’являється Савік. Й одразу захищається від натовпу журналістів, що починають його оточувати. Звичним способом – телефонною розмовою. Виходить Юрій Бутусов, і Шустер зникає у коворкінг-центрі.

Це був тактичний хід. Сподіваючись, що уся увага присутніх у цей момент прикута до пана Бутусова, пан Шустер вислизнув із «Creative States Arsenal» та пригнічено рушив до своєї автівки. Але не врахував елементарного: навіщо телеканалу «1+1» Юрій Бутусов, який називає пресконференцію Володимира Зеленського «черговим шоу кварталу». Зазнімкувати не встиг, але мент, коли Савік відсахнувся від журналістки «плюсів», видався одним із найкумедніших у цьому дійстві.

Чверть на третю. Замовк дизель-генератор. Переходитимуть на гучномовці? Ні, ось і плакати згортають. Одіозні панянки та чоловік, що вимагали відставки Кличка, теж розчинилися у просторі. Журналістка «Прямого» каже, що вони – єдиний опозиційний телеканал, який міг би поставити жорсткі запитання. Колеги з «5-ого» тихо хнюпають збоку…

Мітингувальники раптом розгорнули величезний банер «Народ не пробачить зраду». Й миттю його згорнули. Бліц-пікет на прощання?

Але виставу не закінчено! Ті, що мітингували з вимогою відставки Віталія Кличка, раптом вигулькнули знову. Цього разу з підкріпленням – четвертою жінкою. На її запитання «А що тут робити?» хтось із соратників довірливо розтлумачує: «Да нічєво особєнного. Покрічішь – помолчішь…»

Чверть на четверту. Пресконференція мала закінчитися п’ятнадцять хвилин тому, журналісти, кепкуючи не на камеру, спілкуються з «антикличківцями», а ті їм товкмачать, що блокування медведчуківських телеканалів є «утисками свободи слова».

Врешті-решт стихає майданчик. Ніхто вже не кричить, не сіє «протестними слоганами». Журналістам лишився фінальний ривок: дочекатися виходу Президента. Бувалі діляться досвідом: затрималися на пів години –  затримаються й на дві. Тому колеги ховаються у найближчій кав’ярні, відігрітися, щоб за першим сигналом, податися до «чорного входу» «Creative States Arsenal».

Свою місію я завершив. Сенс чекати Президента? Жодного. Професіонали з операторами, камерами та мікрофонами купно з охороною затопчуть і як звати не спитають. Та й те, що мав сьогодні почути і побачити, я почув і побачив.

Обидва табори мітингувальників, звісно, нагадували погано зрежисовану виставу з мізерними гонорарами для акторів. Але поспостерігавши за ними дві з половиною години, я раптом зрозумів, що ці люди не грають ролі, що вони такі є. У житті. Загачені популістськими гаслами, з цілковито анемічною здатністю самостійно мислити, і гіпертрофованою вірою в «дармовщину». Вони справді сліпо вірять у це, животіють цим. І навіть грошей за це не просять.