Приголомшлива, хоча, на жаль, й очікувана новина – пішов з життя актор Тарас Денисенко. Після важкої хвороби, на 53-му році життя.

Він народився в кінематографічній сім’ї. Батько – видатний кінорежисер Володимир Денисенко, мати – одна із кращих українських актрис Наталя Наум. У фільмі батька «ВИСОКИЙ ПЕРЕВАЛ» Тарас і зіграв свою першу роль, ще 17-літнім. А у 20, ще студентом ВДІКу, отримав головну роль у фільмі «ЯКІ Ж БУЛИ МИ МОЛОДІ» Михайла Бєлікова. Зіграв її феєрично, точно потрапивши у світ ретро, де стільки щастя бути молодим і стільки нещасть – від страшної хвороби подруги…

Денисенко стає чи не найзатребуванішим українським актором, одна роль за іншою. В 91-му, у стрічці «КИСНЕВИЙ ГОЛОД» Андрія Дончика, він зіграв роль молодого українця, який в умовах тодішнього армійського побуту захищає свою людську і національну гідність. Відтоді Тарас Денисенко стає не просто актором, а Символом українства у зламний, перехідний період. Тож прихід до ролі Тараса Шевченка у фільмах «ТАРАС ШЕВЧЕНКО. ЗАПОВІТ» та «ПОЕТ І КНЯЖНА» був цілком закономірним.

На початку 90-х –  ще одна феєрично-казкова романтична роль у фільмі «ФУЧЖОУ» Михайла Іллєнка. То непросто було зіграти химерного хлопця, що падає в українське життя з якихось «гамерик», аби переколошкати те життя, наповнити його чаром небес і відчуттям постійного дива… Тарас усе те зіграв, учергове довівши свій акторський суперклас.

Доводив і пізніше. Не тільки в кіно. Якийсь час він працював на телебаченні і одного разу приїхав до мене у музей, на кіностудію, аби розпитати про Довженка. Це не було інтерв’ю, це була суцільна інтелектуальна насолода. Він стільки усього знав і стільки розумів… У нього, на щастя, були учні, у нього, як і в батька, був ще й педагогічний талант.

Йому неминуче мала трапитись у житті режисура. І зрештою, він поставив фільм – «МІЙ ХЛОПЧИКУ», два роки тому. Бути б продовженню, а тільки в ньому вже сиділа страшна хвороба.

Він пішов на ВИСОКИЙ ПЕРЕВАЛ – за своїми батьками, за Тарасом Шевченком, якого пережив по віку, хоч і не набагато. В оте ФУЧЖОУ, дивне і ні на що не схоже, де поетам комфортно і де стихає їхній біль у грудях від непроминущого КИСНЕВОГО ГОГОЛОДУ. До Івана Миколайчука, що упокоївся поруч Тарасових батьків і який так само колись зіграв молодого Тараса…

Ой поспішив, Тарасе, поспішив… Навіщо? Батьки би зачекали, допоки скінчиться твоя молодість. А тепер…

Тепер розслабімось і поплачемо, хай сльози омиють цю страшну і непоправну втрату, яку Україна, дай-то Боже, коли-небудь усвідомить.

Прощайте, дорогий Тарасе.

Тільки все одно не полишайте нас.