У серпні 1962-го, сталася неабияка подія: вперше в історії людської цивілізації з космічного простору полинула пісня. І це була наша, українська – «Дивлюсь я на небо». У живому виконанні: могутній голос линув ефіром з космічного безмежжя до рідної планети:

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав!

Але про це тоді ніхто ніде не сповіщав. Співав Павло Попович, перший український космонавт, який на космічному кораблі «Восток-4» щойно вийшов на орбіту. Нині польоти в космос сприймаються як щось буденне. Тоді ж це була сенсація – перші кроки в незвідане. А на пісню Павла Романовича благословив ще перед польотом сам Головний Конструктор космічних кораблів Сергій Корольов. Сергій Павлович любив цього щирого українського хлопця. В його характері, певне, відлунювалася для Корольова рідна Україна. І того серпневого ранку, коли Павло мав стартувати в космічний простір, як згадував сам космонавт (подаємо в авторському російському варіанті), «Прищурив свои внимательные, с лукавинкой глаза, Главный поздоровался:

  – Здоровеньки булы! Як спалось?

 – Спасибо! Видминно! – поспешил я ответить в тон ему».

А про багатство натури, колоритний характер Павла Поповича в середині 80-х рр. минулого століття дуже добре розповів Георгій Шонін: він того серпневого ранку 1962-го готовий був будь-якої миті замінити Павла Романовича як дублер. «Напарником Андріяна (Ніколаєва, який напередодні злетів у космос на кораблі «Восток-3». – В. Б.) і командиром «Востока-4» був щирий українець Павло Попович… Чи є добріша людина на Землі? Скількох Павло виручав і скільком допоміг! Не полічити. Товариський і веселий, він був центром уваги будь-якої компанії. А скільки він знає пісень?! Російських, українських, веселих і сумних. Щоби підтримати ладність хору, співає то першим, то другим голосом залежно від того, якого в даний момент не вистачає.

Я народився і виріс в Україні (народився в серпні 1935 р. в м. Ровеньки Луганської області, а школу закінчував на Одещині і коли вже став космонавтом, то мама і бабуся жили в Балті Одеської області. – В. Б.). Тому, коли лунає десь українська пісня, моє серце тягнеться туди – «Ненько Україно!» Так, для мене, росіянина, вона стала матір’ю». І Павло нагадував про неї. Нагадував своєю зовнішністю, говіркою, поведінкою. І коли я дивлюся на Павла, мені здається, залежно від обставин, що переді мною то живий, розсудливий і хоробрий Тарас Бульба, то ліричний і м’який Петро, який сумує за своєю Наталкою, а то один з героїв мисливських оповідань Остапа Вишні, який уміє з гумором, «зі смаком» розповісти про свої пригоди на полюванні чи риболовлі».

Звісно ж, Павло Попович летів у космос не заради співу. Одним із найскладніших експериментів був вихід з пілотського крісла (Гагарін і Титов не полишали їх, бо не було певності, що в умовах невагомості космонавт зможе повернутися в своє крісло, щоб керувати кораблем). Та й А. Ніколаєв і П. Попович вивільнялися з крісел дуже обережно, зафіксувавшись до них прив’язними ременями. Але освоїлися, демонстрували свої успіхи перед телекамерами. Смішно? Попович теж сміявся. А через 12 років удруге вирушив у космос, уже як командир багатоцільового корабля «Союз» і ще складнішої орбітальної станції «Салют-3». Там Попович проводив наукові експерименти, виконував роботи великої народногосподарської значущості. Але й там Павло Романович знайшов можливість розважитися, а заодно підняти настрій усім, хто спостерігав за польотом з Центру управління. Мовби кепкуючи зі своєї «востоківської» боязні полишити крісло, космонавт несподівано «проїхав» із кінця в кінець орбітальної станції, осідлавши… пилосос. І при цьому пожартував в ефір: «Цікаво виступати в ролі Баби Яги. Але сучасної, механізованої у ногу з нашим космічним віком».

Павло Попович з батьками Феодосією Касянівною і Романом Порфировичем (серпень 1962 року).

Перший український космонавт був людиною глибоких знань, кандидатом технічних наук. Значним громадським діячем: двадцять чотири роки обирався депутатом Верховної Ради УРСР. У Москві очолював Українське земляцтво. В Незалежну Україну приїздив щороку: опікувався юними спортсменами, які змагалися на призи його імені. Одружившись удруге вже в зрілому віці з москвичкою, яка родом з Дніпропетровська, ввів українську мову у «хатнє» спілкування.

Часто з хистких щаблів нашої незалежності погордливо зиримо на недавнє минуле, несправедливо знецінюючи багатьох, кого ще вчора добре знали і ким радо пишалися. А скільки їх наближали вікопомний час української державної Незалежності, творили його своїми роботящими умами і роботящими руками. Мужністю, наполегливістю, кмітливістю і всіма щедротами української натури.

Павло Попович – із такої когорти українських синів: своїм крилатим, як отча пісня, життям вписав осяйний рядок у славну історію України.