Можемо щиро порадіти: дякуючи цілеспрямованому Міністерству освіти і науки України та ініціативному Українському фонду культури нинішній рік започатковує Всеукраїнські Сковородинські навчання «Пізнай себе». Визначено і точну дату: 5 жовтня, у Всесвітній день вчителя. Цього дня про Сковороду і сковородинство говоритимуть в навчальних закладах  по всій Україні, в країнах, де бував великий український філософ і педагог, та в українських освітніх закладах за кордоном.

Педагогіка – єдина професія Сковороди, якою він займався все життя; «єдиний офіційний стан, з яким він ідейно мирився» – так точно визначила його соціальний статус історик і педагог Олександра Єфименко. Мудрець скрізь і повсякчас лишається істинним педагогом – моральним учителем для всіх поколінь і всіх верств українського народу.

Для сучасників Григорій Сковорода був «мандрованою академією», а Михало Ковалинський назвав свого вчителя «громадянином всесвітнім». Справді, Сковорода – всесвітній мудрець з українським серцем, бо отримав основу освіти з родинної сердечності в рідній батьківсько-материнській школі. А також осягнув мудрість і звичаї рідного народу з «неопальної» «тритисячолітньої печі» традиції української культури (так Сковорода визначив вік нашої культури). Морально-світоглядну основу своєї цілісної особистості – совісного, вольового, гармонійного життєлюба – Григорій Сковорода засвоїв з самого малечку, від батька й матері. Завдяки родинній сердечності мисленик зберіг до глибокої старості дитинну щирість сприйняття людей і Світу. Власна мудрість і педагогіка Сковороди виросли з традиційної української родинної школи, в якій закорінено систему козацької педагогіки – феномену української народної освіти, унікального явища світової освітньої культури.  Великий педагог наголошує на двох батьківських чеснотах: «Благо народити й благо навчити». Загальна школа, вчителі працюють переважно з розумовими здібностями дитини й допомагають їй вивчати зовнішній світ, адаптуватися в ньому, а рідна материнсько-батьківська школа пробуджує в серці дитини волю духу, плекає духовний тип та допомагає їй пізнати себе – усвідомити життєву програму своєї душі й здійснити її в самостійному житті.

Традиція українського родинного виховання й освітня система Сковороди споріднені з Сократовою майєвтикою (буквально – повивальне мистецтво, акушерство) – мистецтвом допомоги в новому народженні. Перший афінський філософ-мудрець Сократ (469 до н. е. – 399 до н. е.), користуючись умінням своєї матері, повитухи Фенорети, яка допомагала народжуватися дітям, приймав «пологи душі, а не тіла»: допомагав народжуватись істинному думанню – пробуджував духовний зародок у серцях людей і допомагав їхньому духовному народженню. Тому для Сократа людина – це морально зріла й духовно народжена особа. Аполлонійський заклик «Пізнай самого себе!» для Сократа означав – пізнати себе як моральну й суспільну особу.

Це «друге, духовне, народження людини» Сковорода назвав культурою, поклавши основоположним принципом своєї культурософії – методології мудрості, світоглядної системи морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини. Своїм мудрим вченням про морально зрілу, «внутрішню людину» й про її самопізнання Сковорода підпорядкував зовнішні наукові знання внутрішній освітній практиці – духовному переродженню «зовнішньої людини» у «внутрішню». Цей моральний культурософський принцип мудрості став основою його освітньої системи.

Для осягнення феномену Сковороди, як і для осягнення світу національної культури необхідно народитися духовно у власній культурності. Інакше кожен сприйматиме і культуру, й Сковороду в міру своєї неготовності. Свого часу послідовник Сковороди Микола Гоголь нарікав на нерозуміння його сучасниками: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки розуміє сам себе». Ось тому людині необхідно починати з самопізнання, з пробудження своєї духовної суті для нового народження у власній культурності. На жаль, досі наболілим лишається апокрифічне твердження: «У нас Сковороду більше знають, аніж читають». Великий український мудрець досі лишається непрочитаним, неосягнутим Учителем свого народу.

Його за життя церковники обзивали «сектантом», а панство – «диваком»; у ХХ столітті більшовицькі ідеологи називали «матеріалістом»; тепер тлумачать у ширшому спектрі – від «православного монаха» й «богослова» до «масона», «космополіта», «хіппі» й «дауншифтера» (простака), намагаючись «перекодувати на сучасні формати». І нині його вільний дух ловлять у тенета мирського недомислу, як ловили за життя. Особливо нав’язливо накидають статус «богослова», роблячи з нього культ, хоч за життя він категорично відмовився од клерикального стану.

Тому нині нагальною потребою глибоко, цілісно вивчати універсальну спадщину, осягати феномен Григорія Сковороди, засвоювати суть його живого вчення, впроваджувати в освітній процес морально-світоглядні принципи його філософсько-освітню систему. Його мудрість, умінням жити істинно: «Коли дух у людині веселий, думки ясні, серце чисте, то все ясне, радісне, щасливе». Коли людині належить думати істинно, діяти справедливо й висловлюватися правдиво.

Він учив, як жив – у цьому внутрішня сила його моральної зрілості.

Своїм діалогічним принципом Сковорода відкрив перспективу внутрішнього чуттєво-розумового самопізнання людини й її культурного самонародження, саморозвитку на основі моральної зрілості, а також пізнання нею народу як культурної цілісності й осягнення Природи і Світу. Він уособлює совість як головну ознаку моральної зрілості людини. Звідси критерій пошуку серед українського загалу морально зрілих, мудрих достойників сковородинського духовного типу: совісних, прямих, вольових, відважних, справедливих людей.

Іван Франко назвав Григорія Сковороду «національним філософом», «предтечею нової епохи», який явив глибокі й сутнісні духовні цінності нації й став «цілком новим явищем в українській літературі з позиції освіти, широти поглядів і глибини думок».

Поетично-філософська творчість і музично-педагогічна праця Г.Сковороди гармонійно поєднані в цілісну морально-світоглядну освітню систему. Мислитель-митець дбав, щоб слово звучало мелодійно, як його гра на сопілці чи скрипці. Музика надавала філософським думкам і поетичним образам уладованості й глибокої проникливості. Як композитор-мислитель і музикант-педагог він чув у людині «октаву світла» й визначав культурність людини за її духовним народженням через проявлення у ній «заповітного»: Світла Істини, яку людина осягнула в самопізнанні. «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце».

У ясновідному світогляді Сонце асоціюється з джерелом духовної енергії. Спів, як і сонячне світло,  активізує, розвиває в людині вольову функцію епіфізу – органу інтуїції, внутрішнього духовного зору, який функціонує в центрі головного мозку. Розвинений епіфіз забезпечує функціонування в людині третьої сигнальної системи, ознакою якої є совість – найхарактерніша ознака людяності. Епіфіз як орган ясновідання забезпечує безпосереднє осягнення Істини серцем – пізнавальним і моральним осердям людського єства та генерує волю людини до життя. Епіфіз живиться енергією Сонця й є найпотужнішим джерелом надтонкої життєвої енергії в людині.

Своїм надзвичайно розвиненим органом ясновідання Григорій Сковорода безпосередньо сприймав внутрішні філософські осягнення як «найдосконалішу музику» а музика, за його переконанням, «промовляє до душі нашої». Він називав свої поезії піснями, а головну поетичну збірку – «Садом божественних пісень». Сковородина пісенна поезія закорінена в прадавній українській народній пісенності, вік якої співець-мудрець означив глибоко символічно – «тритисячолітня піч». Та піч народного духу «неопально» випікала й плідно зберігала багатовікові народні звичаї й мудрість. Г. Сковорода абсолютно точно визначив вік української музично-пісенної, культурної традиції, що   підтверджено новітніми науковими відкриттями.

Тільки довершене, наснажене волею духу поетичне слово стає правдивою піснею – істинним співом. А спів через внутрішнє відчуття природного музичного ладу єднає людину з Усеєдиним Ладом. Потужною ладуючою силою в суспільстві є український хоровий спів. Основоположник нової педагогіки й народної школи Костянтин Ушинський надавав цьому співові особливого значення для виховання дітей, розвитку морально-вольових якостей. Запровадивши музичне виховання й хорове мистецтво як основу розвитку загальної культури народу: «Заспіває школа – заспіває народ». На основі сковородинського філософсько-мистецького синкретизму Ушинський сформулював засадничий педагогічний принцип усебічного й гармонійного розвитку нової людини: «Дітей необхідно навчати буквою, цифрою й нотою». Тільки цілісна людина здатна цілковито пізнати себе й осягнути Світ.

Така цілісна людина – сам мудрець Григорій Сковорода. За музичною термінологією його можна назвати людиною-симфонією. Він грав на скрипці, бандурі, гуслях, сопілці та флейті (удосконалена ним сопілка). На заняттях з поетики награвав мелодії, розкриваючи через пісенність глибинну суть поезії. Сковорода-педагог убачав своє головне покликання у вихованні й освіті людей, а музику розглядав як дієвий чинник культурного саморозвитку людської особистості й народу.

У розвитку педагогічних ідей Г.Сковороди найпліднішим був період його викладання в Переяславському й Харківському колегіумах. На відміну від своїх попередників, він уперше чітко окреслив мету виховання й освіти: формування внутрішнього світу особистості; пізнання й розвиток притаманних кожній людині здібностей та обдарувань, аби вона мала змогу плідно реалізувати їх у самостійному житті; та дав визначення провідних філософсько-педагогічно-музичних понять: музики як «філософії педагогіки»; української народної пісенності як «тритисячолітньої печі» та філософії як «найдосконалішої музики» й світоглядного «всеозброєння». Ці поняття стали ключовими в сковородинській системі істинного знання, виховання, освіти й культурного саморозвитку людини. Розроблені в Переяславі новаторські педагогічні ідеї Г. Сковорода виклав у трактаті «Міркування про поезію й дороговказ до її мистецтва» (1753–1754; не зберігся).

Його глибинна освітня система суперечила тогочасній педагогіці з панівною теологічною догматикою, що урівнювала й заневолювала всіх у «рабстві божому», тож Григорій Сковорода змушений був піти з Переяславського колегіуму.

У вступній лекції з основ доброчестя в Харківському колегіумі він з усією відвертістю свого щирого серця  навчав студентів: «Увесь мир спить, спить глибоким сном, розпластавшись, ніби поранений! А наставники не тільки не будять, але, погладжуючи, речуть: спи, не бійся, місце гарне – нема чого остерігатися!». Під час занять спонукав вихованців «пробудитись од сну», уважно роздивитися реальний світ, побачити його зовнішню сторону й виховати в собі духовно багату внутрішню, істинну людину з чистим серцем, світлою душею й ясною свідомістю. Розглядав книги як плід самопізнання й пробудженого думання: «Не розум од книг, а книги од розуму народились». І нікому не нав’язував своїх внутрішніх осягнень, а навчав людей самим у собі відкривати внутрішнє, дієве знання – осягати Істину й жити в ній. Звідси педагогічний принцип Григорія Сковороди – «Навчаю тих, хто бажає знати».

Спеціально для свого курсу Г. Сковорода написав посібник, своєрідний конспект лекцій – «Вхідні двері до християнського доброчестя» (1768–1780). Його провідні ідеї: духовне просвітлення й моральна зрілість вихованців; опора на музичне мистецтво як плідний чинник саморозвитку духовного потенціалу особистості; виявлення й розвиток природних здібностей і обдарувань шляхом самопізнання й самовиховання; самореалізація особистістю своїх вроджених можливостей.

Одначе освітні нововведення Сковороди суперечили тодішнім теологічним канонам. Ось як описує історик, етнограф, педагог Олександра Єфименко (1848–1918) в праці «Філософ з народу» (1894) переполох, що його викликали в Харківському колегіумі Сковородині «Вхідні двері…»: «Рукопис поширювався між читачами та викликав бурхливі незадоволення й докори. Сковороді запропонували диспут для захисту його положень, і, знаючи його натхненно навальне красномовство й цілковиту відразу до будь-яких вивертів думки й слова, не важко уявити собі, як він захищався. І як результат, він не тільки був усунутий від викладання, але й змушений залишити Харків». «…Покинув місце казенного вчителя молодежі, щоб бути відтепер виключно вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності», – так підсумував Іван Франко. 

З тих «вибраних одиниць» невдовзі виріс у Слобідській Україні морально-світоглядний суспільний рух Сковородинства. Основу його становили Сковородині учні й послідовники, які зібрали великі кошти на будівництво першого в Лівобережній Україні світського вищого навчального закладу – Харківського університету (1804). На цій університетській базі сковородинські морально-світоглядні засади розвинув у своїй філософсько-мовознавчій школі Олександр Потебня – великий український вчений-енциклопедист: мовознавець, філософ, психолог, фольклорист, етнолог, літературознавець, педагог, основоположник психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики, професор Харківського університету. На основі Слобідського освітнього осередку виросли як «плід зусиль дрібки вчених» дві світові школи: Сковородинська філософсько-педагогічна й Потебнянська психолінгвістична.

Освітні нововведення Сковороди, що їх тоді побивала теологічна догматика, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, креативності, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння.

Надзвичайно своєчасна нині провідна ідея всіх педагогічно-філософських праць Сковороди: «Пізнай самого себе!», «Шукай себе всередині себе!». Пізнати себе – це передусім пізнати свою природу (власну сутність), збагнути вроджену життєву програму своєї душі (власну долю), а через себе – пізнати свій народ у світі питомої культури, осягнути земну Природу й усвідомити своє місце в Природі, Культурі, Світі та власною волею здійснити життєву програму своєї душі. Так учитель Сковорода готував учнів до самопізнання й самоосвіти – до самостійного здобування істинних дієвих знань через розвиток допитливості, наполегливості, критичного мислення, самосвідомості, а також – до життя по справедливості з усвідомленням обов’язку й відповідальності.

Сковородинську морально-світоглядну ідею «Пізнай себе» потрібно реалізовувати через діалогічний взаємозв’язок «учитель–учень». Саме вчителю, як і батькам належить допомогти дитині відкрити в собі внутрішнє істинне знання, виховати в серці зародок духовності, пробудити волю до життя й визріти морально для духовного народження й здійснення життєвої програми своєї душі. Умовою самопізнання є внутрішня зібраність, самозаглибленість, зосередженість на духовному прагненні душі жити, якому мають бути підпорядковані біологічні потреби організму бути. Так людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює свою внутрішню духовну сутність, програму своєї душі у «спорідненій праці», згідно зі своїм природним покликанням.  У самопізнанні людина осягає Істину, а спорідненою працею забезпечує себе ресурсом самостійної сили для істинного життя в культурному саморозвитку.

Людина щаслива у своїй спорідненій праці, коли не вона для праці як засобу визиску чи нагромадження багатства, а праця для неї заради здійснення її духовного покликання, закладеного в життєвій програмі її душі. Людина сповнена щастя й радощів, коли праця відповідає її природним здібностям. Природне розуміється як внутрішня, глибинна сутність, притаманна світові Природи й людському світові Культури. Коли праця відповідає цій глибинній сутності людини, вона забезпечує розвиток людської особистості й збірної цілісності народу, гарантує радість відчуття культурної цілісності за всієї різнорідності індивідуальних людських особливостей.

В ідеї щастя Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини як її самоздійснення: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині». Однак цілковитого здійснення духовної програми свого життя в культурному саморозвитку людина досягає тільки в пізнавально-культуротворчій взаємодії зі своїм народом: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе». Цією філософемою Сковорода дає нам ключ розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу. У листі до одного з товаришів чітко стверджує свою освітню позицію: «Знання не повинне звужувати свій вплив лише на жерців науки, які жеруть і пересичуються, але повинні бути доступними всьому народові, ввійти в народ і утвердитися в серці та душі всіх тих, хто повинен сказати правду: я також людина й мені все те, що людяне, не байдуже!»

Сковорода щиро ділився з правдивими людьми знаннями свого чистого серця й глибоко опечалений був засиллям закостенілих, мертводушних, яким не потрібне було знання Істини – вони вважали істинним те, з чого мали вигоду. Тож мудрець уникав з тим миром стосунків, був незалежний од багатства й влади, і підсумував своє земне життя сумно-радісно – парадоксальною філософемою: «Мир ловив мене, та не впіймав».

Мудрість і співи «вченого козака» Григорія Савовича сільський козацький люд сприймав з його вуст як свої, й вони ставали улюбленими народними думками й піснями. Активними популяризаторами пісенного доробку Г. Сковороди були мандрівні народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники, які співали його пісні по містах і селах. Чи не від народних співців списував Сковороду Шевченко? Ці пісні в народних редакціях і переробках досі побутують у народі.

Утім музично-поетична творчість Григорія Сковороди все ще не зібрана і не вивчена. Не осмислено значення його композиторської спадщини в українській музичній культурі. Важливим джерелом для її вивчення був і лишається «Сад божественних пісень»: тут збереглися основні тексти сковородинських пісень і кантів. Мелодії виявлено в різних пісенних збірниках та відомі з усної народної традиції. Лише деякі з його пісень вміщено в рукописних збірниках кінця XVIII – початку XIX століття.

Українським освітянам належить запровадити в навчальний процес Сковородинський морально-світоглядний принцип самопізнання на основі діалогічного взаємозв’язку «учитель–учень» та взяти за основу системи освіти морально-світоглядні принципи сакральної педагогіки серця для виховання духовного типу й моральної волі української людини. А музично-ладові принципи необхідно задіяти для розвитку в дітей музичного чуття з метою досягнення особистої моральної зрілості й загальної культури українського народу. Бо нинішнє шкільне навчання не виховує в дітей дієвих морально-вольових чинників – обов’язку й відповідальності та зведене тільки до букви й цифри, а музична освіта формальна чи й зовсім відсутня. Через те випускники загальноосвітніх шкіл морально незрілі й музично нерозвинені. Про руйнування в Україні традиції музичного виховання з тривогою пише визначний український диригент Павло Муравський. І пропонує запровадити систематичну музичну освіту, засновану на принципах музичної педагогіки Г.Сковороди: «Сьогодні музика як основний предмет духовного виховання в Україні ледь жевріє… Музичну неосвіченість у змозі подолати тільки школа… Необхідно навчати музиці всіх дітей без винятку… В Україні має бути запроваджена державна систематична музична освіта… Розвивати музичну й загальну культуру треба починати з дитинства… Слід зрозуміти, що музичне виховання дитини є найефективнішим засобом загального розвитку людини… Україна поки що володіє унікально багатим голосовим «матеріалом»… Українські діти від народження мають тонкий музичний слух і унікальні голоси». Сам маестро Муравський володів тонким внутрішнім слухом і протягом усього свого довгого життя відстоював свій звуковий ідеал чистого співу: «Чистота співу – чистота життя. Але якість мистецтва й життя сама не прийде, за якість треба боротися».

Сковородинство – своєчасна стратегія культурно-суспільного саморозвитку людської особистості й збірної цілісності народу. Так почне самоорганізовуватися системний світоглядний рух українського духовного подвижництва, спрямований на досягнення моральної зрілості, духовного народження й культурного саморозвитку людини і народу згідно зі Сковородиною концепцією культури як «другого, духовного, народження людини».

300-річчя нашого духовного Вчителя має ознаменуватися пробудженням прагнення людей до щастя в послідовному моральному визріванні «збірної особи українського народу» (Пантелеймон Куліш). Внутрішню рушійну силу цього суспільного процесу – волю національного духу – необхідно плекати з дитинства. Любов’ю до духовно рідних людей і рідної Природи. Адже саме з почуття любові, самосвідомості й життєвої волі дитини виростає патріотизм, етнічна самосвідомість, воля народу – провідні чинники суспільного самовладування. Своєчасному Сковородиному поклику «Пізнай себе» відповідає нинішній громадянський відгук «Збережімо в собі Людину».