Кінець дві тисячі тринадцятого
Мені вісім. Я заклякаю навпроти телевізора, коло ранкового випуску новин. Що відбувається, чому навколо монумента Берегині на київському майдані Незалежності так багато диму, і чому супроти цивільних людей так багато страшних чоловіків, схожих на роботів-убивць? Вбраних у чорне, у чорних шоломах і з блискучими прямокутними щитами. Цього мені малій, звісно, ніхто не пояснює. Тепер уже й не згадаю, що тоді чула з телевізора і що говорили в школі. Пам’ятаю лише свій страх. За дідуся, за дядька, за двоюрідних братів, старших од мене на два роки. Страшенно боялася, що кожного з них будь-якої миті можуть схопити і кудись забрати.

Дві тисячі шістнадцятий

Мені одинадцять. Я готую коротеньке повідомлення про Небесну Сотню на класну годину, на перерві приношу педагогу-організатору чай, галетне печиво, рафінад. І малюю листівку із квітами. Підписую на звороті невправними тремтячими літерами: «Повертайтеся живими». Це все вже сьогодні ввечері поїде військовим, у зону АТО. Подумки молюся, щоб малюнок потрапив саме до дядька подруги, який спочатку брав участь у Революції Гідності, а потім пішов добровольцем на фронт.

Що відбувається, все ще до кінця не збагну, але вже знаю: у 2014-му наш президент втік до росії, а на сході України – війна. Переживаю, що можуть мобілізувати батька, котрий певний час працював міліціонером. Переживаю, але мовчу, щоб не дратувати родичів.

Дві тисячі двадцять перший

Мені шістнадцять, братам – по вісімнадцять. Страх, що їх можуть забрати, потроху перестає бути безпідставним.

Новини про АТО кудись раптово зникають з усіх платформ. Про це майже нічого не чути по телевізору. Тому починаю шукати інформацію сама. Перериваю купу сайтів та перечитую зо два десятки публікацій. Читаю просто для себе, майже в «нікуди», поки на просторах російського «ВКонтактє» не вв’язуюсь у сварку з якось жінкою із блідо-блакитним фотоапаратом на аватарці. У коментарях під дописом про Донецьк.

«Безлад на Донбасі влаштували ви, коли незаконно позбавили президента влади!», − волає моя співрозмовниця. Я мимоволі кручу пальцем біля скроні. Я ж знаю, що все було не так! Я ж знаю, що Янукович втік, бо саме він віддав наказ жорстоко придушити «заколот». І цим вивів на вулиці мільйони обурених українців. Я вже добре розумію, чому зібрався Майдан: Янукович обдурив український народ, зрадив даній йому обіцянці привести Україну до Євросоюзу. Хіба та, що ховається за фотоапарат, не слідкувала за новинами? Хіба не читала, що писали тоді наші медіа?

Середина дві тисячі двадцять третього

Мені вісімнадцять. Не так давно поховали дядька моєї подруги – того самого, якому я подумки надсилала посилки кілька років тому. Загинув на Донеччині під час виконання бойового завдання. Страх, що жив зі мною із часів Революції Гідності, досі міцно обіймає мене липкими щупальцями. І стискає міцніше щоразу, коли проходжу повз рясно засіяний синьо-жовтими прапорцями простір перед монументом Берегині на Майдані Незалежності. Боляче навіть дивитися на них: над кожним – душа Оборонця… Жахаюся навіть думки, що колись можу сама «посадити» тут такий самий прапорець з найдорожчим іменем.