Нескінченні черги в аптеки та продуктові огинають невеличкі вулички: хтось штовхається, жаліється на те, що у нього під вікнами ходять диверсанти, а поліції хоч би що… Волає сирена, та в укриття ніхто чомусь не біжить. Кожен чекає до останнього, адже прийшов сюди… по хліб.

Добре пам’ятаю ті дні, коли все тільки-но починалось. Людьми керував страх і первісні інстинкти. Багато домівок знелюдніло, багато хатніх тварин стали безхатьками. Кинуті напризволяще котики та собачки, найчастіше породисті, поки їхні хазяї десь перетинали кордон, налякано бродили сірим містом.

Спочатку все втратило сенс. Не знали, як далі жити, як ходити на роботу, слухати музику, дивитися серіали, спілкуватися з людьми… А далі нагадав про себе голод, що брів за людством з війни у війну. Магазинні полиці спорожніли: нічогісінько із того, що іще недавно тут вибирав і чим перебирав… Доводилося вистоювати довжелезні черги, за першим-ліпшим харчем. Ніби потрапили в апокаліптичне кіно, де всі з викликом зирили одне на одного та кожен мовби хижак відстоював свою здобич.

Батьки казали економити, менше їсти. Почали годуватися, щоб жити. Такі обмеження, на щастя, протривали недовго, бо вже за кілька днів у місті з’явилися рятівні волонтери.

Я з багатодітної родини, але ніколи, окрім безкоштовного проїзду в міському транспорті, не користувалася належними мені привілеями. Та наша бабуся десь вивідала, що людям з пільговими документами видають в одній із районних шкіл «сухпайки». Згодом майже у кожному супермаркеті з’явився безкоштовний хліб: на кухні лежало шість, а то й сім білих буханців. Хліба було так багато, що його довелося засушувати.

Якось, прогулюючись горо́дом, почула від сусідки:

– Сьогодні купила шість кілограмів борошна, завтра за манкою поїду. Тобі брати?

Жінка жила сама-самісінька, але кількість продуктів, якими вона затарювалася, значно перевищувала ту, якою обходилося нас семеро.

Всі боялися нападу на Київ, окупації. Кожен справлявся з тривогою по-своєму. Для одних, це допомога нужденним, приєднання до територіальної оборони, волонтерство. Для інших – збереження власної сім’ї, заощадження коштів, створення й пошук безпечних сховищ. Надія. Мабуть, тільки вона й не дала більшості опустити руки, адже важливо боротися не лише на полі бою, а й у побуті, де паралізують фейки, острахи та відчай.

На щастя, минулося – кияни не голодують, не страждають, шукаючи найпотрібніше. Та це не значить, що на небі розквітла веселка. Скільки ще українських міст і містечок шматують регулярні обстріли окупантів. Там досі люди нидіють у підвалах і виходять на світ лише для того, аби наввипередки зі смертю вистояти чергу. Не в кіно, не у кав’ярню, не на вернісаж модного художника – по хліб.