Уявити себе… футболісткою. Долаючи хвилювання, пройти шлях від роздягальні до виходу. З яким – стадіон, велич і строгість футбольного поля, а доокола – рокотання трибун і сотні пар очей що зоріють надією перемоги.

Я на стадіоні «Динамо» імені Валерія Лобановського, уявою цілком проймаюся цими величними передматчовими хвилинами. І щиро дивуюся тому, що зазвичай уперто приховують лаштунки телевізійних прямих ефірів.

На цій природній чаші столичного середмістя загусла історія. Варто лишень зануритися в неї і пильне око ловить безліч цікавих деталей. Майже три століття тому у цій затишній улоговині посеред київських круч були парники: тут вирощували квіти і городину для царського Маріїнського палацу.

А стадіон – то вже значно пізніше: історія СРСР. І ДПУ-НКВС. Створений у 1927 році футбольний клуб київського «Динамо» – спортивного товариства радянських каральних органів – не має власного футбольного поля: головні матчі відбуваються на Червоному стадіоні (сучасний НСК «Олімпійський»), найбільшій на той час арені міста, а тренуються футболісти на спортивному майданчику в Першотравневому парку. Але грізні і всеможні покровителі «Динамо» порівняно швидко усувають цю проблему» у 1930 році «Динамо» отримує підтвердження від Комітету господарства УСРР про будівництво нового стадіону.

Його проєкт виготовила група фахівців під керівництвом відомого архітектора-художника Василя Осьмака. За зразок узяли один із найкращих стадіонів Європи – берлінський. Проєктувати завершили 1932 року, коли підготовчі роботи на місці арени вже повним ходом велися. Дармовою зеківською робсилою.

Як будувалися?

– Тут раніше страшне місце було, – зізнається наш провідник по арені заступник директора стадіону Анатолій Колоша

– Страшне? Чому? Невже щось знаходили?

– Так, викопували багато чого.

– І людські останки?

– Коли брали проби ґрунту, викопували і кістки. Я мало кому про це кажу, але очевидно, там є поховання. Майже на поверхні дуже часто викопуємо монети – 1934-го, 1935-го, 1936-го років. А коли реконструювали поле, викопали мінометні снаряди. В акурат під біговою доріжкою, десь на глибині 60-ти сантиметрів. Лежали німецькі касети й снаряди, і ніхто нічого не знав.

– Раз стадіон будували в’язні, отже тут була зона?

– Взагалі, офіційно вважалося, що стадіон будують ентузіасти із працівників НКВС. Але будували зеки. І всю територію обнесли колючим дротом, тут стояли вишки. Для того щоб побудувати стадіон, потрібно було зробити унікальну дренажну систему. Тобто: відвести воду і, найголовніше, насипати 6-ти метровий шар будівельних відходів. Звозили все, що було в Києві: зачищали руїни підірваних церков, соборів, особняків.

Анатолій Якович розповідає: первісна споруда стадіону була іншою. Стадіон нагадував формами пароплав. Капітальну реконструкцію почали 1978 року, до Олімпійських ігор 1980-го. Оновлене поле вже було розраховане і на легкоатлетичні змагання: штовхання ядра, метання списа, молота, біг. І, звісно ж, футбол.

Трибуни 1933 рік

Наш співрозмовник уже майже пів століття віддав спорту. Так, він не тренер, але саме завдяки його праці відбувається футбол Бо Анатолій Колоша – один із авторитетних в Україні знавців і творців футбольних газонів. Для нього навіть незакінчена вища освіта не завадила певний час працювати директором стадіону, а щасливий випадок відкрив нові можливості для самореалізації, про які ще юнаком він і не здогадувався.

– Я потрапив у систему спорту випадково, – зізнається Анатолій Якович. – Якось побачив оголошення: «Пропонується робота: поливати футбольне поле». А що бідному студенту треба? Підробити. Я й пішов…

У ньому й досі вирують юнацькі амбіції. Хоч трохи знічено, але, з лукавими вогниками в очах, чоловік розповідає, як владі не сподобалося, коли він, студент-філолог столичного Шевченкового університету 22 травня 1972 року читав вірші біля пам’ятника Шевченкові. Як за цей «страшний гріх» його кинули за ґрати в’язниці КДБ. Не судили – просто вигнали з університету. Але відтоді пломеніє і не гасне любов до української літератури. І серйозне захоплення поезією.

Із таким же натхненням пан Анатолій розповідає про те, навколо чого обертається його нинішнє клопітне життя, – про грінкіпінг. Щось малознайоме для України, але досить розвинене за кордоном, навіть у романі Джованні Боккаччо «Декамерон» є опис газонів. «Ось у нас влаштовують голосування за найкращого футболіста, а, наприклад, у США є й така номінація: кращий грінкіпер», – веде розповідь Анатолій Колоша.

Й справді, першість у цьому ремеслі посідає США, потім Канада. А, для прикладу, у Великобританії для покриття стадіонів використовують тільки власну траву – іншим країнам її не продають. Трава міцнюща, витримує навіть пекельні матчі.

Є й штучні газони, їх роблять японці. Навіть намагаються відтворити запах трави – ясна річ, ароматизаторами.

Але й «динамівська» грінкіперська творчість не пасе задніх. Після минулорічного тяжкого чемпіонату України з футболу, коли стадіон «Динамо» змушений був надавати прихисток іншим клубам, футбольне поле фактично вмерло.

Нині його відроджують – капітальною реконструкцією.

– Ця система творення поля називається «Грінфілд», – пояснює Анатолій Колоша – на основу, шар чистого піску, стелиться синтетична трава – екстраграс. ЇЇ теж засипають піском, шаром 4 см, а зверху насівають траву. Такий газон майже не вибивається. А для того, щоб поле мало міцний газон, слід через кожні 2 години протягом 2-3 тижнів зрошувати його по 15-20 хвилин, підтримуючи вологу й не даючи насінню пересохнути.

Утримувати «динамівське» футбольне поле – задоволення не з дешевих. Рік обслуговування коштує 10 тисяч євро: насіння, агропрепарати, мінеральні добрива). А за використану воду, тепло на заробітну плату працівникам – ще одна чимала стаття витрат.

… Анатолій Якович веде нас у фан-клуб «Динамо». Це одне із тих рідкісних приміщень, які збереглися з первозданного стадіонного комплексу. Тут явно відчувається не просто дух, а наснага «динамівського» футболу. Ця патріотична атмосфера не знає кордонів. Стіни завішані футболками й шарфами, подарованими вболівальниками з усіх куточків планети.

Нині тут німує локдаун. Порожні трибуни як і люди чекають остаточного і щасливого завершення коронавірусної ізоляції. Поле потроху оновлюється, але воно все одно не заясніє без тепла сотень пар очей уболівальників.