Якраз догорав місяць жовтень. Догорав то сліпучим багрянцем, то безліччю відтінків бляклої вохри. А від Березного до 50-го кілометра ту мінорну кольорову гаму раптом повертало з ніг на голову безмежнеє польове царство кукурудзи з її соковитим жаб’ячим кольором. Плаский лист кукурудзи був і в Миколи у зубах… Я спинив авто раніше, ніж він встиг здійняти руку. Я упізнав його раніше, ніж він мене. Він жваво й елегантно сплюнув тую кукурудзу, всівся поруч і ми рушили.

Микола сіпав себе за вуса і болісно переймався роками, які летять, мов вітер, і нас штовхають у спину.

– Скоро сорок літ, як ми гуляли випускний… Саме сюди, на трасу, доплуганилися до світанку… А ти, хитрий, не пішов… Тебе батько повіз в інститут прилаштовувати,.. – сипав спогади Микола.

– Ага. І я хитрий, і батько мене так тоді «прилаштував», що я цілий рік по тому працював вантажником на харчосмаковій фабриці, а потім ще два роки мав солдатчини в Московії, в лісах під Сєрпуховом…

– Ти – вантажник?! Не сміши, не в’яжеться, – зробив банькаті очі Микола. – Ти ж більше по дівках спеціаліст, по віршиках і серенадах всяких…

– Брехня! Мішків із цукром та цементом мої плечі знали більше, ніж дівчат!

Ми весело сміялися… Ми тішилися з нашої випадкової зустрічі. Говорили, що було б добре всім зібратися на 40 літ опісля школи.

– Але Челя вже не прийде, – сказав раптом Микола. – Ти згадуєш Челю? Я часто його згадую…

Відтоді, як ми добирались до села, минуло два холодні місяці. Тепер уже і він не прийде на ту нашу зустріч…

* * *

Я ніколи не говорив, що симпатизую йому. Що по-доброму йому заздрю. Заздрю його незмінному душевному спокою, веселій вдачі, оптимізму й безтурботності. Не знаю, чи мав він колись біль ізсередини, проте назовні з ним була лише радість. Він був би добрим керівником якогось підприємства, якби кимось керував. Але він не був керівником. Він був безтурботним чоловіком. Спокійним, щирим, незлостивим і дико веселим, впевненим у собі, принаймні в тому середовищі, де був «своїм», де так природно і логічно вміють сплюнути додолу лист пласкої кукурудзи…
Він взагалі нагадував… «перевдягненого» мачо. Зовні скидався на відомого боксера, нестримного панчера Артуро Гатті, котрому вкоротила віку кохана жінка…

У нашому селі, напевно, не з першого разу та й не всі втямлять, шо то воно таке – те «мачо». Але Микола Стороженко ним якраз і був. Це такий чоловік, ніби висушений на тараньку, але міцний і жилавий, хуліганистий зовні, але з добрим і благородним серцем.

В парубоцтві ми з ним «водили козу». Він ніколи не сідав за стіл, щоб наїстися. Йому стіл потрібен був завжди виключно для комунікації. Для веселої, душевної компанії. Він пив чарку і закушував яблучком навіть тоді, коли за столом було всякої всячини. Навіть дивовижний єгерський суп Василя Подласого, який Микола вмів розпробувати, а тому часто згадував. Проте супу того їв, тричі сьорбнувши, бо жив не для того, щоб їсти, а їв, щоби жити.

* * *

Хоча, звичайно ж, якщо направду, то Микола не був мачо. Тим, класичним мачо, за латиноамериканським зразком. Був лише схожим. Крепко скопійованим. А чому? Та тільки тому, що не в той час і не в тому місці народився.

Наше село – як і тисячі інших українських сіл, що не дають людині вивершитись ні матеріально, ні морально. Поруйноване колгоспною совдепією, і далі принижує людину, мовби ціпом прибиває, робить її сірою, безправною, затурканою. Таке село вже за природою не здатне народжувати мачо. Точніше, воно-то народжує, але й одразу у ріг крутить. Бо де ви бачили мачо в куфайці та бурках? На справжніх мачо, на тих видзігорних хлопаках – завжди бразильське або італійське взуття з тонкої шкіри, британський костюм, французька колонська вода на шию сприснута, ще кубинська сигара пахучим димом спалахує. Той мачо, якщо й може проковтнути чарку самогонки з нашого села, то хіба би від незнання або з принуки… Мачо неодмінно п’є текілу, а до неї – сік цитрини з сіллю. І ні в жінках, ані в питві, ані в житейських принципах не знає компромісів.

Наші ж цмудлять гидоту, і вишукане вбрання та моднячі аксесуари для них поза білим світом. Вони не тим займаються. Марнують своє життя на нікчемні речі, на ломаний гріш. А за ними ж «плачуть» світові подіуми чи настили рингу. Ми навіть не уявляємо, кого губимо у наших Богом забутих селах!

Микола Стороженко був одним із таких. На його бронзових циганських плечах мала би бути біла сорочка, а на шиї темна шовкова краватка… Але він і вдягав на себе не те, і ходив не туди, і їхав замість Maserati на обдризганій лайном орендованій фурі.

І так минають дні. Спливають роки. Чужою кукурудзою на наших полях виснажується саме життя, щоб якоїсь миті переламатися при корені і щоб ту стерню потім накрило снігом і занесло, завіяло білим, холодним, неживим.

* * *

Можна лише здогадуватися чому він у той час призахідного сонця не забажав обходити глибоку і таку гарну в нашому селі Річку. Навіщо пішов у присмерки, на безмовний і крижаний поклик по тонкому льоду. Чому саме перед його широкі від жахного подиву очі Річка постала у всій своїй величі. У тихій безмовній глибочіні Вічності, якою ми пливемо або в якій тонемо…

І той місяць жовтень, і Микола, сущий у ньому… З пласким листком кукурудзи в зубах, що його він так елегантно сплюнув… І цей місяць січень, непевний і трагічний. І Річка, що стала кригою дибки в одному загубленому селі посеред великої України. Все це – ніби якісь магічні символи і знаки.

Ріка не забирає наосліп. Не приймає будь-кого до свого чистого і живого лона. Зірки, що падають і тонуть у воді, лишають за собою довгий слід, аби люди хоч би вряди-годи здіймали голови до Небес та вчилися розуміти світ і себе у ньому.