Змалку мене оточує поезія. Спершу — у найпростіших, дитячих формах: віршики в садочку, які ми вчили до свят і декламували перед батьками з урочистим виразом обличчя. Тоді я ще не зовсім розуміла, що саме повторюю, не замислювалась над словами, але відтоді в мені залишалась ледь чутна мелодія, ритм…

У мене завжди була чутливість до рими – вона ніби сама приходила. Я легко помічала співзвуччя, іноді навіть гралась із ними подумки. У дитинстві писала примітивні віршики. Це було для мене схоже на гру, на чарівний пазл, у якому все мало лягти точно на своє місце, щоб звучало. У школі поезія вже звучала інакше –  глибше, складніше. Я ловила себе на думці, що деякі рядки по-особливому відлунюють в серці. Не всі, не завжди, але були такі моменти, коли відчути поезію вдавалося, немов вона промовляла щось  таке, чого я сама не могла сказати.

У нашій сім’ї не було традиції літературних вечорів, книжкових полиць, поетичних читань. Ніхто не наполягав, не підштовхував. І, можливо, саме тому моє захоплення літературою народилося не як обов’язок, а як потреба. Коли я подорослішала, з’явилося бажання щось прочитати, відчути, побути наодинці з поетичним збірничком. У цьому не було нічого показного – це був мій особистий процес, іноді інтуїтивний, іноді хаотичний, але щирий.

І тільки тепер, коли я вже маю трохи більше розуміння себе й довколишнього світу –  особливо чітко відчуваю потяг саме до поезії. Вона перестала бути просто літературним жанром,  стала формою мислення, способом відчувати. Є щось особливе в тому, як поет у кількох рядках може передати цілий всесвіт – біль, спогад, мить, що триває вічність. Буває, сиджу в кав’ярні  і бачу на столику маленький поетичний томик…. Просто залишений кимось, або виставлений власниками закладу для атмосфери. І мені хочеться доторкнутись до нього. Я починаю читати, навіть якщо хтось поряд. Люди говорять, щось обговорюють, звучить музика, а я поринаю в поетичний світ, хай і невідомого мені автора. Іноді перечитую рядки, що запали в душу,  по кілька разів… І (о, диво)  кожен раз вловлюю інші сенси. Бо поезія  – це як внутрішній голос, який не кричить, а шепоче. Вона, ніби сама шукає і знаходить мене.