Коли в середині XVIII століття в Москві та Петербурзі відкрили перші медичні школи при шпиталях, одразу виникла справжня проблема набрати туди учнів: освоєння медицини потребувало обізнаних у латині, а в Росії цю мову мало хто знав. Тому 14 березня 1754 року Синод видав указ – викликати студентів Києво-Могилянської академії – «малоросійських людей, які володіли латинською мовою». Тому майже весь набір тогочасних медичних шкіл Росії складався з українців. Серед кращих учнів Києво-Могилянської академії, направлених на навчання в Петербурзьку медичну школу, були і брати Олександр та Павло Шумлянські.

Майбутніх учених-медиків подарувала світові родина реєстрового козака з села Малі Будища Зіньківського повіту Полтавщини: Олександра – 1748 року, Павла -1750-го. Голова родини Михайло мав нижчий офіцерський чин значкового товариша. Його дружина Марина належала до відомого козацького роду Могилянських. Її брат Василь був полковим суддею Полтавського полку. Жили Шумлянські бідно, але це не завадило братам вступити до Києво-Могилянської академії. Їх матеріально підтримував родич по матері С.Мстиславський – викладач філософії, а згодом ректор академії. Брати вчилися добре, їх приваблювало природознавство, але найбільше – медицина, яка, зрештою, і визначила їхню долю.

У 1772 році Олександр Шумлянський виїжджає до Санкт-Петербурга, продовжити навчання у медичній школі при Адміралтейському шпиталі. Але для юнака не знайшлося вільного місця. Та й коштів для навчання не було. І Олександр їде до Москви. Знаючи іноземні мови, які освоїв в академії, поступає перекладачем у Московський архів при Державній колегії закордонних справ. Утім кар’єра урядовця не приваблювала юнака. У вільний час перекладає німецьких поетів і літераторів, цією працею накопичує трохи грошей. Завдячуючи зв’язкам з українською шляхтою та вченими, зокрема з Мартином  Тереховським та Нестором Амбодиком, перебирається-таки до Санкт-Петербурга і в березні 1773 року вступає до медичної школи при Адміралтейському шпиталі. Волонтером, без казенної платні й утримання. Тяжко вчиться, живе випадковими підробітками, зате перед ним розкривалася перспектива шляху у справжню науку. Мав нахил до пошуку, наукових досліджень, опановував практичні навики лікаря. І вже за рік студіювання здобув звання підлікаря. 1775 року закінчив навчання – достроково, бо навчальний курс тоді тривав 5-7 років. Його залишають у рідному шпиталі лікарем. Але він шукав можливості здобути вищу медичну освіту. А її на той час можна було здобути лише закордоном. Знову посприяли земляки М.Тереховський та Н.Амбодик. Дякуючи їхнім рекомендаціям Олександра вибирають для навчання у Страсбурзькому університеті – стипендіатом княгині Є.Голіциної-Кантемир. Але корабель, на якому він повинен був відплисти, затримав сильний шторм. Зрештою, поїздку було відкладено майже на рік. Увесь цей час юнак працює в Кронштадтському шпиталі під керівництвом Тереховського та Амбодика, вивчає анатомію, вдосконалюється у хірургії та акушерстві. Навесні 1778 року їде до Страсбурга. На чотири роки. Студіює головним чином акушерство. В університеті заприятелював з Іллею Руцьким. На все життя. Ставши у 1782 році професором Московської акушерської школи, Руцький постійно підтримував приятеля, за час своєї наукової діяльності той так і не досяг матеріального благополуччя.

1782 року Олександр Шумлянський захищає дисертацію про будову нирок, яка принесла йому славу видатного вченого. І справила велике враження на медичний світ Європи. Про відкриття Шумлянського захоплено писав знаменитий тоді анатом І.Майєр, дуже позитивними рецензіями відгукнулися й інші європейські світила медицини. Видатний український вчений-медик Данило Самойлович у листі до Діжонської академії констатував факт: «Дисертація Шумлянського про будову нирок з таблицями, що він їх сам склав, принесла йому велику славу».

Вивченням медицини у Страсбурзі Шумлянський не обмежився. І не вдовольняється заслуженим науковим ступенем доктора медицини. Ще два роки, працюючи в Парижі та Відні фахівцем з акушерства, терапії та хірургії, він одночасно докладно вивчає систему їхньої університетської медичної освіти. Добре розумів її значні переваги перед шпитальними школами Росії.

1784 року повертається до Петербурга, на посаду професора акушерства в Калінкінському медичному інституті. Тогочасні урядові кола Російської імперії вирішують реорганізувати медичну освіту. Під впливом видатних тогочасних вчених-медиків, передовсім українських, вирішено було відрядити за кордон О.Шумлянського та М.Тереховського, щоб ті докладно вивчили стан медичної освіти в Європі і згодом представити проект організації медичної освіти в Росії. Майже півтора року, з березня 1785 до серпня 1786 років, наші земляки мандрували Європою, відвідували багато університетів, знайомлячись з програмами, планами навчання, правами та обов’язками професури і студентів медичних факультетів, відвідували лекції видатних професорів-медиків, працювали в клініках, налагоджували зв’язки з професорами, науковими товариствами…

Повернувшись 1786 року до Росії, Олександр Шумлянський одержав посаду професора патології та терапії у щойно організованому Московському медико-хірургічному училищі. Окрім викладання, багато працює над удосконаленням методів навчання, над планами, програмами, застосовує у методиці та на практиці все те, що почерпнув закордоном. І працює над проектом реорганізації медичної освіти в Росії, який цього ж таки року подає до Державної медичної колегії. План медичної освіти, що його запропонували О.Шумлянський та М.Тереховський, підтриманий іншими українськими вченими-медиками, зрештою так і не втілили в повному обсязі. Але головне зробили: госпітальні школи реорганізували в медико-хірургічні училища, запровадили нові навчальні предмети, зокрема латинську мову, а згодом – математику і фізику.

Шумлянський продовжував наукову діяльність. 1787 року у Петербурзі виходить його книга «Мнение одного истиннолюбца о поправлении найполезнейшего для людей науки», в якій автор визначає головне завдання медицини і медичної освіти: боротьба за продовження тривалості життя. А медик мусить мати всебічну освіту. І найперше – глибокі знання у галузі фізіології та патофізіології. Шумлянський нарік першу галузь вченням про «здорове життя людини», а другу – «о поврежденном действии жизненых сил и орудий телесных, т.е. о болезненых припадках». Вже тоді він відзначив роль психічних факторів у виникненні та лікуванні хвороб. І першим звернув увагу на гігієну та профілактичну медицину загалом.

На противагу поширеному тоді розмежуванню лікувальної справи на терапію і хірургію, у своїх працях доводить їхню взаємопов’язаність. Бо на той час хірургія взагалі вважалася не наукою, а ремеслом. Нею займалися не медики, а цирульники, ба навіть кати. О.Шумлянський переконував: саме майбутні лікарі повинні вивчати терапію і хірургію – як суто медичні науки. Ця думка, підтримана його земляками, вченими-медиками, мала тоді доленосне значення для розвитку медичної освіти в Росії, адже йшлося виховання фахових лікарів-універсалів, обізнаних в усіх галузях медицини, в тому числі в хірургії.

За час роботи в Московському училищі з-під пера професора Шумлянського з’являються праці «О поправлении повивального искусства» (1794), «О устройстве учения» (1796), переклади книжок та посібників європейських вчених-медиків.

У 1789 році його обирають членом-кореспондентом Паризького музею, а 1794 року – почесним членом Державної медичної колегії. З 1793 року О. Шумлянський обіймає вельми престижну посаду московського міського акушера. Його запрошують професором Петербурзького медико-хірургічного училища, але він відмовляється переїздити до столиці, посилаючись на поганий стан здоров’я та …бідність. В листі до президента Державної медичної колегії пише: «…нужда и скудность, сопутствующие мне всю свою жизнь, которые и доселе переносил я равнодушно, теперь убеждают меня просить Вашего умилостивления». Так цінувала Російська імперія своїх видатних вчених. І такої великої душі був наш земляк, який усе своє життя «равнодушно» переносив «нужду і скудность», вніс неоціненний вклад у розвиток вітчизняної науки й освіти, але не надбав на цьому бодай незначних житейських благ.

«Нужда та скудність», схоже, і спричинили його ранню смерть – 25 червня 1795 року.

На титульній сторінці дисертації він вписав свою національність: назвався не росіянином, не малоросом, а полтаворосом.

Рідний брат Олександра Шумлянського Павло, закінчивши Києво-Могилянську академію, з 1773 року навчається у Санкт-Петербурзькій школі при Генеральному сухопутному шпиталі. Через два роки здобуває звання підлікаря, а ще через чотири роки його призначають полковим лікарем 9-го артилерійського канонірського полку. 1784 року Павло йде у відставку, виїжджає за кордон, вступає на медичний факультет Страсбурзького університету. Завершивши навчання, захищає дисертацію «Про безпосередні причини місцевого запалення», отримавши ступінь доктора медицини. 1790 року повертається до Росії. Отримує посаду молодшого лікаря Санкт-Петербурзького сухопутного генерального шпиталю і одночасно викладає учням шпитальних шкіл фармакологію та хірургію. 1793 року Павла Михайловича призначають професором анатомії та хірургії Кронштадського медико-хірургічного училища, а через два роки – професором фармакології та хірургії Московського медико-хірургічного училища. І водночас – директором Московського заводу хірургічних інструментів.

1805 року Павло Шумлянський стає деканом медичного факультету Харківського університету та професором кафедри хірургії. Йому випала доля ввійти в історію одним із засновників та першим професором першого в Україні університету. Крім педагогічної праці, П.Шумлянський активно займається наукою: вивчає лікувальну дію мінеральних вод Полтавської губернії, методики попередження та лікування низки інфекційних хвороб, питання оперативної хірургії тощо. Відомі його праці «Про мінеральні води Полтавської губернії» (1806), «Краткое наставление, как предохранить себя от прилипчивых болезней» (1804), «Примітки з доповненням до науки про вивихи кісток» (1821) тощо. За значущі наукові твори, багаторічну педагогічну працю Павла Шумлянського обирають почесним членом «Общества соревнованія врачебных и физических наук» при Московському університеті. І почесним членом Петербурзької медико-хірургічної академії.

Павло пережив свого старшого брата на 29 років. Знайшов вічний спочин у Харкові.