У чернігівській кав’ярні «Шарлотка» тієї пізньої листопадової осені до справді доброї кави і фірмового тістечка подавали свіжі вірші. І все те було проти ночі, вже по 19-тій. Зі своєю новою книжкою і Музою на ім’я Ліза до міста на Десні явився Сергій Пантюк.

І той вечір, і та кава з віршами лягли на душу втіхою, попри настрій натоді сумний, пісний і тривожний: як зимувати з такою ціною на газ, кого обрати у Чернігові градоначальником –Атрошенка чи Соколова?.. А тут ще й до в’язниці запроторили Корбана , який так щедро роздавав чернігівцям олію й гречку… Після гречки дармові вірші Пантюка були, мов келішок доброго червоного вина, що додає еритроцитів і притлумлює просторовість…

Сергій Пантюк був тієї осені щасливий і піднесений. Він просто забув у той вечір, а, може, просто відмовлявся вірити, що все в житті швидкоплинне і проминуще… Він приїхав з музою, а ще – двокнижжям. Це такий томик поезії «валєтом», де з одного боку вірші про війну, а з іншого – про кохання. Один «бік» звався «Поранений херувим», а інший – «Оченята кольору антрациту». «Антрацит» тоді був податливий і крихкий…

А Пантюк, власне, трохи розповідав про себе, трохи читав вірші, але вірші читав трохи, бо, казав, якщо читатиме багато, то хто ж його книжки потім купить? Він ще й жартував проти ночі. І людей до «Шарлотки» назбиралося доволі. Ніколи б не подумав, що в Чернігові, у неділю, пізнім вечором, українську поезію слухатиме стільки люду!

З-поміж тих недільних віршоманів найцікавішими і найепатажнішими були двоє – дрібне дівча із розмальованим обличчям, яке я залюбки зазнімкував, і сивий мовчкуватий дідо з прискіпливим поглядом та нашорошеними вухами.

Правда, дідо мені потім здався схожим на шпигуна. Бо коли Пантюк в’язав рими про пораненого херувима, дідо заворожено покивував, але тільки-но приблудний поет почав висловлювати свої оціночні судження, буцім у Чернігові просвітліло (!), відколи прибрали з алеї Героїв «сміття» (примакових із юрками коцюбинськими), – того «дідика» щось пересмикнуло, мов струмом штрикануло. Він аж скривився, мов гіркої редьки укусив.

Нервово совався дідо і на останній строфі вірша про Гоголя, де ніби то заживо похований автор «Мертвих душ» волає Пантюковим голосом:

… Заснув козацький сивий сум
Старі щурі Псалтир гортають,
А чорт з кацапом, як на глум,
Труну мою перевертають…

Правда одразу по тому Пантюк прочитав:

Бути негідником,
Бути паскудником,
Бути призвідником,
Бути відступником,
Бути розгубленим,
Бути знеможеним,
Щиро залюбленим,
І завороженим.
Бути порадником,
Бути розлучником,
Катом, сатрапом
І підкаблучником.
Бути героєм,
Злодієм, шкетом,
Бути ізгоєм,
Себто поетом…

– і дідо заспокоївся.
І знову почав посміхатися…

От, що робить з людьми поезія – і тривожить, і лякає, і дарує втіху. І осінь за вікном «Шарлотки» ворохобила тоді рудим листям, мов за ритмом рим. І хотілося туди – до осені, і так приємно було там, де пахла кава, де звучали вірші, а Муза висла на Поетовім плечі…

Подейкують, що відтоді «антрацит» став знову антрацитом…

З часу Івана Яковича Поети нічого іншого не вигадали, ніж знов і знов «лупати сю скалу». Скала стоїть, а Поети лупають… Бо в Поетів, а особливо українських, як ні в кого іншого, не результат важливий, а процес… Хоча тієї осені, тим пізнім вечором у намагніченій віршами «Шарлотці» ще все було казково й лагідно, ніхто нічого не «лупав» – тихенько жебоніла музика фоном до рим, притлумлено за столиками світло блимало і Муза ще горнулась до плеча Поетові…