З Миколою Орловським ми були однокурсниками, а згодом і колегами на УТ-1. Рівновіддаленими у стосунках: кожен замкнутий сам у собі – у своїй роботі і проблемах. Як каже нині його дружина Світлана Макаренко, – «мовчунами». Лише тепер, після такої підступної смерті Миколи, завдяки Світлані відкриваю храм його Любові і храм його зворушливої і тонкої Душі. Адже раніше я навіть не знала про Миколине захоплення поезією.

Сприймала його як журналіста і телевізійного менеджера високого ґатунку: очолював Головну редакцію новин головного в ті часи телеканалу України, а згодом і парламентський телеканал «Рада».

Книжку поезій «Храм любові» упорядкувала Світлана Макаренко, а видав її теж наш однокурсник Павло Щегельський, у видавництві «Щек».

Завдяки Світлані і Павлу відкрила для себе талановитого поета-патріота, який безмежно любив Україну. І оці пророчі рядки:

Кажуть, що немає України,
Кажуть, що її і не було!..
Всі ми, як один у цьому винні:
Ворожнечу сіємо і зло.

Так із покоління в покоління,
Єдності і досі в нас нема.
Є ганьбою стверджене терпіння,
Пелена в очах, немов туман.

Виростають діти, мов без роду,
Продано і куплено усе.
Ну яка до біса тут свобода?
Що нам завтра доля принесе?

То нові укази, то угоди
Сіють передвісники біди.
За м’яку покірливість народу
Нас Господь давно «нагородив».

Горе заливаючи по вінця,
Ми серця наповнюємо злом…
Кажуть, що немає Українців,
Нації такої не було!

Маємо лише невільні думи,
Дихаємо важко, через раз.
Хай би всіх ударило, мов струмом!
Чи вогонь священний в жилах згас?

Той що від козацтва, предковічний,
Що на волю рвався у степи…
Смертні ми й духовно пересічні,
І мізерні… Сказано ж, раби!

Не ділімо ж Матір на частини
У своїй господі, за столом!
Кажуть, що немає України,
Кажуть, що її і не було!

А скільки болю, любові і надії у таких рядках:

Посвятіть Україну в Дніпрі,
Мов народжену щойно дитину…
І життя їй нове сотворіть.
Посвятіть у Дніпрі Україну.

Покалічене тіло її,
Закривавлене, зранене серце…
На колінах і далі стоїть,
І сама вона не підійметься.

Рабські пута одвічно на ній,
Від копита ординського шрами.
Проклинаючи власних синів,
Україна вмирає віками.

Ось вам зганьблена слава усім!
Хто з нас Матір прийде боронити?
Шаровари зостались й пісні,
І горілкою воля пропита.

Воскресіння ось-ось на порі.
Не кладіть ще її в домовину.
Не топіть Україну в Дніпрі!
Посвятіть у Дніпрі Україну!

Ось таким я пізнала храм душі не позірного, а справжнього патріота. Такого закритого впродовж життя Миколи Орловського.