Наприкінці 80-х, а може й на початку 90-х пощастило мені побачити й послухати нашого кобзаря/бандуриста Георгія Ткаченка. Гурточок добірних українських інтеліґентів якось умовив діда поспівати нам, а оскільки той уже ледве ходив, то привезли його машиною в Академмістечко, на квартиру одного з учасників нашого гурту «Чумаки».

Я дивився на Ткаченка й думав, що дурне хлопці затіяли, з діда порох сиплеться, нащо його ото мучити, йому ще тільки співати й не вистачало. Але він сяк-так умостився на звичайному стільці, трошки відхекався й каже:

– Я вам про трьох братів заспіваю.

Я цю думу не раз читав, вона, здається, колись була навіть у старих шкільних хрестоматіях. Також доводилося слухати живих кобзарів і бандуристів совкового гарту. Словом, думав, що я її знаю й навіть розумію. Приготувався чемно вислухати ще раз, скільки там тої думи, хвилин вісім. Ну нехай навіть шістнадцять.

Задеренчала стара кобза (а може то була й сучасна бандура, тепер не пригадаю), задеренчав слабесенький старечий голос, зазвучали традиційні, як молитва, вступні слова думи: «Ой то не пили пилили, не тумани вставали, а то з землі турецької, з віри бусурменської…»

Я тоді вже був стріляний горобець, різних бандуристів наслухався, отож спокійно чекав, як почне міцнішати голос співака, як засяють його очі, як майстерно-трагічно закричить він, заблагає рідних братиків порятувати його від погоні та від голодних вовків-сіроманців.

І знаєте, це все було. Але зовсім не в тій децибельній динаміці, до якої нас привчили баштани-литвини та інші трубадури совкового кобзарства. І секрет був не в тому, що Ткаченко не кричав. Не кричати – штука нехитра, але ж щось треба мати на заміну. Замість крику треба мати за душею щось таке, що не тільки замінить, а й зробить той крик непотрібним, безглуздим. Саме це в Ткаченка було, і воно стало для мене відкриттям, яке осмислюю й досі.

Він не співав, він не виконував художній твір, він не відроджував і не репрезентував козацьку думу. Він справді переживав її, жив у ній. Йому не був потрібен мистецький голос, він користувався тим, який є, і цього було досить. Бо те, що він переживав, можна було сказати будь-як просто, аби лиш слухачі почули. Не його клопіт, якщо вони чули й не розуміли. Він часом і співати переставав та просто говорив текст під тихий передзвін струн, але коли після речитативної оповіді зводив голос до співу, то спів той вражав зовсім іншою, не звуковою силою. Він кожне слово казав чи проспівував так, що у нас воно навіть у пам’яті не залишалось, а залишався ОБРАЗ, ДУХ безконечного степу, безмежного простору, волі… і судьби.

Це не можна називати мистецтвом. Це було втілення душі і введення себе й слухача в інший світ, в інше життя, в якусь незнану, нетутешню драму. Це було те старовинне правдиве шаманство, про яке ще можна прочитати десь у роботах Мірчі Еліаде… і щиро пошкодувати, що його вже немає й ніколи не буде. І зрозуміти, що талановита артистична імітація шаманства єсть високе мистецтво – й гріх непрощенний, поважна брехня.

А найдивовижніше мені те, що повернути собі те шаманство, добратись крізь старече шамрання до його правди, до чистої свободи духу… ніхто не прагне й не хоче.