Затишна кав’ярня в самому центрі столиці. Вона в мене викликає спірні почуття. В цьому приміщені колись був «Морозівський гастроном», тут дитиною я вперше виклянчив у мами жаданні чипси. Тут зненавидів, а потім полюбив оливки. Тут спогади про юність і студентство.

Зрештою гастроном закрили забравши з собою спогади. На його місці відкрився новомодний мережевий заклад «хлЄбний». Все б нічого, аби не оте «Є».

Скандальні власники кав’ярні вільно могли послати «на три веселі» журналістів за незручні запитання, «кидати» на гроші персонал, нехтували елементарними вимогами Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Концепція працювала. Піпл хавав булочки та ватрушки. Разом з маркетологами та дизайнерами придумали класно! Але основою ідеї був «руськоязичний Київ». Назви російською, персонал також «разговаріваєт». Все ніби віяло спільністю з мокшами! Не вистачало двоголової курки для повної картинки. Великий потік грошей, відчуття безкарності та «глибока вавка «руського міра» впливала на хамську поведінку власників. Після громадського розголосу назву «хлЄбний» таки було змінено на «ХЛБНЙ». Українська літера так мозолила очі й вуха «русскощелепим», що її просто «забули» вставити, Прикрились концептом. Ні вашим ні нашим! Зараз це кафе зруйновано ударною хвилею русской ракети.

Приліт стався в інше культове місце для всіх Киян – у парк Шевченка. Тут студентами збиралися мої батьки, сюди все свідоме життя ходжу і я. «Русскій мір» звільнив мене від лавочки, де збиралися ми школярами і студентами, на ній стався мій перший поцілунок, навіть перший ковток «несанкціонованого» батьками пива.

Кожною ракетою вони намагаються посіяти в нас паніку, забрати не тільки життя громадян, але й нашу історію/спогади. Орда знищує тебе незалежно від мови чи переконань. Вона знищує всіх, хто може нагадати їм про їхню суть. Сподіваюся, що на восьмому році війни, та на дев’ятому місяці відкритого рашистського терору питання, над якими буквами нам розставляти крапки – над «і» чи над «ё», – відпаде назавжди.