Охоче підтримую патріотичну ідею газети «День» щодо ініціативи «Українська журналістська платформа» та підписуюся під нею. У сьогоднішніх умовах важкої боротьби за становлення незалежності держави, передусім від агресивної політики Росії та безпорадності влади в інформаційній політиці, об’єднання проукраїнських сил в медіасфері — це висока патріотична місія.

Очевидним є факт, що багато представників колишнього режиму, професійних «грантошукачів», які пристали до різноманітних європейських інституцій, намагаються монополізувати наше право займатися модернізацією суспільних відносин. Вони не просто декларують чужинські принципи, а часто просувають відверто загрозливі для національної безпеки ідеї. Серед них, зокрема, й окремі представники керівництва Національної спілки журналістів України, очолювані першим секретарем Спілки Томіленком, які буквально «захопили» авторитетну громадську організацію й системно займаються антиукраїнською діяльністю. Робиться це нахабним способом через різноманітні творчі проекти із Союзом журналістів Росії, спільні круглі столи з ухваленням резолюцій із засудження примарного націоналізму (а не, скажімо, російського імперського шовінізму), дискусії щодо «мови ворожнечі» та підготовка й видання спеціальних словників «на допомогу» утвердження в Україні «лексики толерантності та шляхетності» в умовах фактичної війни. Це, м’яко кажучи, одномірне бачення ситуації тими, хто не розуміє або свідомо «не помічає» статусу агресора та його жертви.

А чого вартує пропозиція того ж Томіленка, «випадково» підтримана ОБСЄ, про поширення в українських ЗМІ післявоєнного досвіду Боснії та Герцеговини, тобто перенесення смертельно небезпечної федеративної моделі балканської напівдержави на український грунт. У нас, на відміну від наведених прикладів країн, немає суттєвих внутрішніх регіонально-етнічних відмінностей, міжрелігійного чи міжнаціонального протистояння. У нас є зовнішнє вторгнення, якому протистоять українці всіх національностей та віросповідань, хто вважає себе і є патріотом, хто сповідує європейський вибір України, а не намагається загравати чи співпрацювати із загарбниками, що брутально розтоптали міжнародне право, спричинили тисячі смертей українців. Зрозуміло, що досвід Боснії та Герцеговини для нас — це втрата державності. Абсолютно схожі пропозиції нав’язливо лунають від Кремля про вибори на окупованій території, особливий статус Донбасу, за чим простежується не надто приховане прагнення наступного розшматування і підкорення України. Після цього немає найменших сумнівів, на кого працює і чиї інтереси захищає «товаріщ» Томіленко та Ко.

Обурення членів НСЖУ викликає й те, що на важливих міжнародних заходах, де обговорюються питання забезпечення свободи слова й інформації, професійно неупередженого висвітлення гострих подій, Україну, з ініціативи Томіленка, представляють особи, які дискредитували себе утисками інформаційних свобод, запереченням європейських демократичних цінностей в часи злочинно-авторитарного режиму Януковича. Риторичним, зокрема, залишається запитання: чому один із керівників канцелярії банди Януковича — громадянин Іванеско, репрезентує інтереси НСЖУ на міжнародній арені?

Союз журналістів Росії, з яким веде постійний дружній діалог нинішнє керівництво НСЖУ, беззастережно поділяє офіційну позицію Кремля. Секретар СЖР Рафаель Гусейнов у «Независимой газете» пише про те, що місце, на яке претендує Москва у світопорядку, доволі скромне — Закавказзя, Центральна Азія, Молдова, Білорусь і, зрозуміло, Україна — життєво важливі для росіян держави. Це, мовляв, є історичним фактом, який неможливо заперечувати. І жартувати тут, брязкати натівською зброєю, розміщувати військові бази Росія не дозволить. Для цього у нас є політична воля, економічні можливості, підтримка громадян та ядерна зброя, — підкреслює один із очільників СЖР. Ось вам і відповідь про «дві країни та одну професію», навколо чого так мило дискутують із росіянами наші ущербні хуторяни. Кремлівські мас-медіа беруть участь в інформаційних спецопераціях проти України, які виправдовують і підживлюють воєнну російську агресію, у найрізноманітніших пропагандистських заходах за участю керівництва СЖР, зокрема в окупованому Криму, на кшталт Всеросійського молодіжного форуму «Таврида», який проводився спільно із так званим проурядовим «Загальноросійським народним фронтом», тощо. Очевидно, що СЖР та його керівництво — це інструментарій войовничої політики Кремля, яка принесла і несе страждання та горе українському народові. У такій ситуації фактично загравання із пропутінським СЖР, до чого вдається Сергій Томіленко, є неприпустимим і, принаймні, аморальним.

Увесь цей шабаш відбувався під «парасолькою» офісу ОБСЄ з питань свободи ЗМІ, який донедавна очолювала Дуня Міятович. Ця міжнародна інституція обурюється з приводу видворення з України «проімперської гидоти» типу Столярової та Шувалова, відкрито запрошує на свої круглі столи так званих міністрів уряду Криму, очільників місцевих журналістських організацій і в такий спосіб разом із нашими «корисними ідіотами» легітимізує загарбницьку політику Москви, визнає Крим територією Росії.

Всередині НСЖУ існує група секретарів Спілки, які займають абсолютно відмінну від нинішнього керівництва організації позицію щодо проблем національного інформаційного простору та міжнародної діяльності Спілки. Ця група поширила заяву, в якій, зокрема, йшлося про те, що перший секретар НСЖУ Сергій Томіленко не є повноважним керівником Спілки, а особою з окремими технічними й тимчасовими повноваженнями. Скориставшись відсутністю чинного голови, він, порушуючи принципи колегіальності й прозорості в ухваленні рішень Спілки, фактично незаконно присвоїв одноосібне право репрезентувати інтереси й позицію НСЖУ на міжнародному рівні, які в його інтерпретації не тотожні позиції більшості членів НСЖУ. Це призвело до демонстративного виходу з лав організації журналістів, які публічно звинуватили керівництво Спілки у потуранні Росії, що, втім, не стало, на жаль, темою внутрішньоспілчанської дискусії щодо того, якою має бути політика нинішньої НСЖУ.

На жаль, як в українській владі, так і в національному медіа просторі, практично ніхто, крім газети «День», яка про це неодноразово писала, не помічає відвертої, проросійської політики нинішніх керівників НСЖУ. Об’єднані тісними корпоративними інтересами «грантоїдів» та олігархічних кланів, різноманітні організації псевдореформаторів інформаційної сфери просувають ідеї, абсолютно далекі від українських реалій, часто з акцентованим антинаціональним спрямуванням. Вони, в умовах війни, декларують свободу слова як абсолютну категорію, виступають за нові стандарти комунікації, які унеможливлюють ведення наступальної боротьби в період інформаційної агресії Росії, лобіюють тотальне роздержавлення національних ЗМІ, що остаточно нас обеззброїло на інформаційному фронті перед російським окупантом. Немає предмету дискусії з Лігачовою, Лукановим, Томіленком,.. оскільки мова йде, передусім, про різні світоглядні платформи, а не стандарти комунікації як соціального феномена чи журналістського ремесла.

Наразі можна говорити про те, що, з одного боку, в нашому медіасередовищі існують космополітично-«грантоїдські» осередки, потужна «п’ята колона» Кремля, а з іншого боку, набирається конструктивний потенціал для становлення національної журналістської галузі. Проблеми інформаційно-культурної сфери мають стратегічне значення для історичної перспективи української нації. Те, чого не спроможна через дрімучий непрофесіоналізм осягнути нинішня влада, роблять наші колеги — і це гарний шанс змінити пріоритети порядку денного суспільної дискусії на користь національних інтересів.

(Газета «День»)