Серед мільйонів українців, які стали на захист країни, є і мій дядько- доброволець. Тільки-но почалося широкомасштабне вторгнення рашистів, він вивіз свою доньку за кордон, а сам повернувся додому і пішов у військкомат. Пізніше, уже пройшовши вогняними дорогами війни, пояснив мені своє рішення просто: «Маю захистити свою країну та родину. Стояти осторонь, коли ворог у моєму домі, не можу».

–  Спершу мені запропонували роботу у Національній гвардії України, – веде розповідь дядько – Дев’ять місяців охороняв  аеропорт «Бориспіль». Але рвався на фронт. І нарешті потрапив у піхоту.

–  Можеш розповісти про своє перше бойове завдання?

– Мій перший виїзд був у Харківську область. Нас тоді було 186 побратимів. Ми там поміняли 460 прикордонників, провели таку ротацію. І 45 днів жили в ярах, в окопах, у селі без води та світла. А потім доля привела мене в окремий загін спецпризначення, мій теперішній рідний підрозділ. Рік ми з допомогою дронів нищили ворожі танки, іншу бойову техніку. Були й спецоперації спільно з іншими штурмовими бригадами. Ми працювали дронами, а потім туди заходили наші штурмовики і робили свою справу. Зокрема й поповнювали наш обмінний фонд полоненою руснею.

А рік потому створити роту FPV-дронів. Доти ми працювали тільки вночі, а ця техніка літає цілодобово. Тепер я на посаді авіаційного техніка та бойового інструктора. Наш підрозділ виїжджає на завдання періодично: 2-3 доби працюємо по пріоритетних цілях – ворожій техніці і скупченнях москальні. Знищуємо все, що робить прильоти на наші позиції, допомагаємо нашим піхотинцями.

–  Твої перші дні на передовій – що тоді відчував?

–  Страх. Страх, що звідти вже не повернуся. Без винятків, це відчуває кожен. Але коли тиждень тебе не відпускають бити ворога, хочеться адреналіну. Особливо коли є результат. Наприклад, я потрапив туди влітку і ми за 3 нічні години зробили 14 вильотів, підірвали 5 танків. Коли це бачиш на моніторі – це шалений адреналін, не передати словами. Бо розумієш, яку важливу роботу зробив, скільки життів наших людей цим урятував.

–  Якісь життєві моменти згадуєш з теплотою?

– Насправді дуже приємно коли побратими пам’ятають твій день народження. А ще коли повертаєшся із завдання, а в нашій хаті прибрано, накрито стіл,  і вони тебе чекають.

–  А бувало, що руки опускалися?

–  Бувало. Коли ти робиш свою роботу, виганяєш цих покидьків зі своєї країни –  село за селом, посадка за посадкою,  а потім міняється керівництво, ці посадки віддаються за 2-3 дні, і гинуть наші пацани, і тоді ти думаєш: «Що ми тут робимо взагалі?.. Навіщо?.. Як так?».

– Є відчуття, що війна, фронт Тебе змінили?

–  Звичайно, моє життя дуже сильно змінилося. Став більше цінувати рідних та побратимів, розуміти, наскільки важливі підтримка і довіра. Навчився бачити справжні цінності — життя, мир і прості моменти, які раніше здавалися буденними. Служба навчила мене бути сильнішим, відповідальнішим і не боятися труднощів, бо за спиною — не тільки ти, а й ті, хто поруч.

–   Що для тебе означав особистий вибір піти служити?

–  Просто взяв та пішов. А що, чекати, поки до тебе рашка прийде? Коли знаєш, що від тебе залежить безпека рідних, не можна сидіти склавши руки.

– Яку даси пораду тим, хто тепер стоїть перед вирішальним вибором?

– Слухай себе. Зваж всі «за» і «проти», але затям: єдиний правильний вибір — той, що робиться з любові до своєї землі. Якщо повинен захищати свій дім, свою родину – не вагайся. Але й не забувай про підготовку, про навчання, про підтримку тих, хто поруч.