… «Коли вдосвіта 24 лютого почули сирену, я не могла повірити. Сказала чоловікові «Юро, ще трохи поспи, це навчальна». Але то кричала біда…

Похапки збирали речі, документи, бо «тривожної валізи» не мали, хоч не раз про неї говорили. Спакувала нашвидкуруч торби з одягом, сяким-таким провіантом, який мала в холодильнику, і подалися з Чернігова до чоловікових батьків, які мешкали неподалік у великому приватному будинкові і мали, здавалося нам, безпечний підвал.

Дорогою планували заправити авто і докупити продуктів, але вже почалася неабияка паніка і на автозаправках вишикувались кілометрові черги.

У маленьке село під Черніговом, де мешкали батьки, з’їхалося cтільки містян, ніби у вихідні на Хрещатику: виявляється, у Чернігові не так багато безпечних місць.

А далі все тільки починалося. Нескінченні авіанальоти, бомбардування, окупація області… Всією родиною перебралися у сільський підвал, там їли і спали. Мені виділили матрац, була я була на 8 місяці вагітності. Решта родини спала на підлозі.

Перші 4 дні ніхто не міг заснути, усіх скував страх. А потім у селі з’явилися ворожі танки. Кожного дня чули вибухи і довідувалися, що в Чернігові знову щось зруйновано. На п’ятий день снаряд влучив у будинок за кілька сотень метрів од нашого обійстя. Від хати лишилася купа цегли. До нашого сусіда, який сидів у погребі, прилетіла ракета, застрягла при вході, але не розірвалась. У погребі була вся сім’я…

З часом всі настільки звикли до сирен та вибухів, що перестали реагувати. Чоловіки тим часом заходилися робити «бандеросмузі» – передавали їх до тероборони. Ми з чоловіком попросилися розвозити гуманітарну допомогу та їжу для людей. Якось приїхали до Чернігова, і я не змогла втримати сліз: багато будівель, до болю знайомих і рідних, стояли в руїнах, там, де ми любили гуляти, пекли очі згарища, І щопівгодини лунати сирени. Тоді ще можна було купити їжу, навіть хліб у супермаркеті «Сільпо» пекли. Але були великі черги, за буханцем я вистояла майже годину.

Щодня думали і вірили, що жахіття ось-ось закінчаться, ще трохи – все мирно стихне. Але Чернігів «облюбували» орківські винищувачі – «прасували» місто сплановано і методично. Їхнє моторошне ревище, певно, вже не забуду ніколи. Ми перебували у нашій багатоповерхівці, коли вони вкотре налетіли. Будинок хилитало, ніби корабель на високих хвилях. А ми, безпомічні, просто молилися, щоб у нас не влучили.

Тоді і зважилися втікати. Вирішили податися на захід України, бо так не хотілося народжувати у підвалі. Виїжджати з Чернігова було смертельно небезпечно. Наші знайомі наважились і потрапили під бомбардування «градами». Всі загинули. Але нам пощастило. Ми вчасно вирвалися з пекла. Наш славний княжий Чернігів московські ординці просто понівечили: зруйнували майже 70% будівель.

Дорогою на захід, я молилася. Багато наших автівок з мирним людом російські нелюди розстріляли просто так, задля розваги. Дякувати Богу, нас це оминуло і ми дісталися до Прикарпаття.

У містечку, де зупинилися, також було непросто: ціни космічні, житло важко знайти… Але трапилися добрі люди – прихистили нас. Нарешті відчули полегшення і безпеку, але швидко наростала тривога: у пекельному Чернігові залишились наші друзі та родичі. Серце обливалося кров’ю, коли прочитала про те, що в рідному місті почалася гуманітарна катастрофа, що російські варвари розбомбили міст, який сполучає з Києвом, і люди вже більше не могли виїхати …

Тут, у безпеці, я народила дитину. Але поки триває війна, справжнього спокою і безпеки ніхто не відчуває. Це все повернеться, напевно, тоді коли жодного мерзенного росіянина не буде на нашій землі.

Ми й досі не наважились повернутися до Чернігова. Щоранку починаю з новин та дзвінків рідним і друзям – я мушу пересвідчитися, що всі живі та здорові.

Молюсь і маю надію: скоро переможемо, виженемо з нашої землі кривавих загарбників. Хоча добре розумію: життя надалі вже не буде таким, як було раніше…»