Письменник, журналіст, громадський діяч та мандрівник, заслужений журналіст України  Олександр Карпенко напівжартома переконує: журналіст – це та людина, яка готова піти на розстріл, щоб довідатися, як це стояти під прицілом.

Свою журналістику він розпочав два десятиліття тому. Спонукало  до цього велике бажання відкривати світове українство: «Ми, українці, стоїмо на межі: однією ногою в Україні, а іншою між трьома світами – Євроатлантичним, Євразією і Мусульманським світом».

У 2005 році Олександр Карпенко побував уперше в Казахстані: там народився його батько,  живуть дядько, двоюрідний брат.  З цього все й почалося. «Захотілося копнути глибше та дізнатися, як  живуть українці закордоном, – ділиться пан Олександр, – Почав їздити , зустрічатися із цими людьми і вони мене захопили». Йдеться про наших емігрантів , які залишали рідну землю у різні періоди народної скрути.  З вузликами скромних хатніх пожитків  вирушали у далекі, невідомі і чужі світи: Канаду, Аргентину, Америку, Бразилію, Австралію… «Так, як оце тепер тікають од війни  з «тривожною валізкою»,  – розповідає Олександр Федорович. – Але на той час наші родаки брали із собою зерно, всяке насіння. Щоб десь на чужині усе це посіяти. І починали життя з чистого аркуша, пройшли величезні випробування, та все здолали з честю. А за кілька поколінь  посіли гідне місце у тамтешніх суспільствах, набудували багато храмів, українських домів, створили багато успішних підприємств і фірм, стали значними науковцями й урядовцями».

Журналіст Олександр Карпенко запалився бажанням побувати на всіх континентах, де пустили родове коріння наші земляки. Познайомитися з українськими громадами, українськими родинами,  пізнати особливості їхнього життя в різних країнах і розповісти про це читачам в «материковій» Україні. Помандрував Канадою, Бразилією, США, Австралією, країнами Європи. Відчув особливості  кожної української громади, позначені традиціями країни, місцевим колоритом, природою. Збагнув, яку значущу роль у збережені українського духу відіграє греко-католицька церква. Більшість наших родаків, які гуртуються навколо неї, не втратили мову. Також українську мову навіть по далеких світах береже село. «У  Бразильському штаті Парана  є цілі українські села, в чорнобривцях і мальвах. Хати – як на Тернопільщині. Заходимо у дім – господарі розмовляють українською, ніби ти десь на Галицькому Поділлі. Колодязі з корбами. А на городі земля чорна, хоча в Бразилії вона червона, і все росте, неначе в Україні», – ділиться спогадами мандрівник.

Нашого цвіту – по всьому світу. Який той глибоко у тисячоліття вкорений родовий український цвіт – нині бачить і захоплюється планета, виспівуючи: «А ми тую червону калину підіймемо».  Від 24 лютого українці  показали зразок злютованості, мужності, сили і волелюбності. Наше чоловіцтво – справжнє воїнство світла. А весь народ згортувався, люди допомагають одне одному, чим можуть: збирають  кошти, роблять заготовки їжі на передову, плетуть маскувальні сітки, надають прихисток переселенцям. «Я зрозумів, що величніших людей ніж ті, які живуть в  Україні, немає, – зізнається Олександр Карпенко. –  Мої земляки мене шокували. Діаспора відійшла вбік. Українці, які живуть на  Батьківщині,  – це особливий сорт, еліта. Вони вчать весь світ демократії, мужності, людяності та цивілізації».

У 2017 році побачила світ книжка Олександра Карпенка «Колесо часу». Народжена під враженнями від волонтерсько-журналістських поїздок у тодішню зону АТО. Досвідчений журналіст нині радить молодим колегам: «Це унікальний для нашого літописця час! Коли доконче треба все фіксувати, де б ви не були. Це час денників, нотування найменших деталей, навіть, якщо ви перебуваєте у відносно безпечному тихому місці. Це час унікальних свідчень, тому  заповнюйте дні плодами спілкування зі очевидцями, свідками: воїнами волонтерами, біженцями. З персоналом і пацієнтами військових госпіталів – от де неоціненна збірня унікальних людських історій нинішньої війни!»

–  Олександре Федоровичу, у своїй книжці «2013-2015. На межі» ви ремствуєте, що ідеальне громадське суспільство досі не сформувалося. Як ви вважаєте, нині воно сформувалося? 

– Так, уже сформувалася. Нам «допоміг» у цьому Путін, змусив нас об’єднатися та сформувати потужне громадське суспільство і націю. Чесно кажучи, раніше її не було. Після 2013 року народилося громадянське суспільство на середньому рівні: волонтери, блогери. А інтелігенції, професорів ми особливо не чули. І майдан не дійшов до більшості селян та робітників. А нині все злютувалося національною ідеєю – згори і донизу.

– Із ваших численних мандрівок планетарним світом української діаспори. Яку поїздку часто згадуєте.

– Кожна для мене пам’ятна. І кожна діаспора по-своєму цікава, особлива. Часто згадую мандрівки українською Бразилією, українським материком Австралією. Українці там надзвичайно наполегливі і як завжди дуже працьовиті. Виховані  прагненням прижитися на цих континентах.  Вони працювали як прокляті, майже 24 години на добу, і в них ця здатність, цей «працездатний механізм» збереглися й дотепер. Туди різні прибували народи, але українці їх перевершили згуртованістю, працелюбністю і заробітками. Вразило, як у Сіднеї люди слідкують за рівнем води у водозбірниках. Вона там на вагу золота,тому жителі навчились її не виливати. Використовують такі пральні порошки, після яких  воду можна застосовувати для поливання газонів, грядок. А у приватних будинках під ринвами стоять фільтри – так збирають дощову воду.

– Після вашого воєнного «Колеса часу» плануєте написати книжку про нинішній «широкомасштабний» етап російської навали на Україну?  

–  Я, на свій жаль, не буваю у нинішніх «гарячих точках». Щоб написати справжнє про цю війну, треба доконче бути там, під кулями й артилерійськими обстрілами. А писати про те, що не бачив, я не вмію.

–  Часто у подорожніх нотатках чи нарисах наші журналісти безсилі вирватися з тісних рамок «тексту путівника».  Як уникнути цього трафарету?

– Так, можна легко потрапити у полон Інтернету, який все знає. Але вихід є: у чужій країні треба не лише багато читати про неї, а й  багато ходити, мацати, куштувати, придивлятися і прислухатися, шукати цікавих людей, – розповідь має бути живою. Простота викладу  і жива думка, ваше особисте враження ,нюанс, який ви вловите: запах кави, запах країни, вирази обличчя людей… Дивитись і записувати абсолютно все.

–  А якщо в таких мандрах потрапляєш у халепу чи в комічну ситуацію? Варто про це писати? 

– Так, це справжня «живинка» для публікації. І це добрий знак, що автор не страждає марнославством, що він звичайна людина, з гумором, без сліду зверхності чи пихи. Що вміє сам над собою покепкувати. Думаю, це лише додасть смаку і кольору його розповіді. Такі пригоди навіть потрібно шукати.