Російський тележурналіст Ніколай Сванідзе рік тому писав, що його рідний сьогочасний режим нагадує йому дивний гібрид Венесуели, фашистської Італії та «допєтровской  Русі». І додав, що таке звірятко не уявляється історично життєздатним. Сванідзе, гадаю, патріот своєї батьківщини і заради гострого слівця не став би такого писати. Він керував Всеросійською державною телерадіокомпанією, має державні нагороди, член Громадської палати РФ. Та, очевидно, Сванідзе має право і підстави порівнювати свою країну з «допєтровской Русью», яка, втім, тоді була Московією. До цього він доплюсовує муссолінський душок і соціалістичні декорації Чавеса – шанувальника коки і Троцького, щоб змалювати той стан, в якому перебуває Росія.

Напевне, переважна більшість росіян іншої, ніж Ніколай Сванідзе, думки про свою «родіну». Проте ці думки, схоже, не такі райдужні, як два роки тому. Та що там сусіди, якщо чимало українських громадян було загіпнотизовано словами про «могутність РФ», про Путіна – «захисника російської мови, порядку і православ’я», про «високі російські зарплати і пенсії». Але почитаймо, як нині описують росіяни свої здобутки і перспективи. Навіть оминаючи думку опозиціонерів, які, зрозуміло, не беруть участі у кремлівських ритуальних танцях.

Візьмемо документ, підготовлений громадською Радою із зовнішньої та оборонної політики. До неї входить чимало представників російського правлячого прошарку. Тут, наприклад, доконані специ з українського питання Сергєй Глазьєв та Глєб Павловський. До діяльності і заяв цієї організації прихильно ставиться сам Путін. Напрацювання громадських «активістів» впливають на формування офіційних документів.

Отже, читаємо уважно: «Стратегия для России. Российская внешняя политика: конец 2010-х – начало 2020-х годов. Тезисы рабочей группы».

Не скажу, що відкриваємо щось дуже нове. Проте цитати з цієї «стратєгії» можуть дещо пояснити тим нерозумним громадянам, які вірнопіддано висолоплювали язики, щоб вилизати пантофлі Путіна на високих підборах. «Слабым звеном остается внутреннее экономическое развитие. Пока внешняя политика с лихвой компенсировала эту слабость. Но эти возможности не безграничны. Один из важнейших показателей веса и влияния страны в международной системе — ее доля в мировом ВНП — снова понижается». Це при тому, що й без нинішнього «поніженія» частка російської наддержави у світовій економіці дорівнювала внеску лише одного американського штату. Тому експерти знаходять інший привід порадіти: «Успехи внешней политики, присоединение Крыма помогли консолидировать большую часть общества и элиты».

Разом з тим автори «запіскі» розуміють, що радість від вкраденого буде недовгою. Але зізнаються, що й самі не знають, що далі робити з краденим. «Правда, пока не предъявлены цели консолидации — стратегия развития».    Наступна цитата: «Остаются крупные нерешенные проблемы. Не устанем повторять: главная из них — усугубляющаяся уже 8-9 лет экономическая стагнация». Тут ми бачимо констатацію всім очевидного факту, що путінська економіка пускає бульки. А в чому ж тоді велич Росії?

Ще одна тема – окупація українських територій. Автори розводять руками: «Не удалось предотвратить братоубийственный конфликт на Украине. В его основе — недееспособность украинских элит, приведшая к экономической и социальной деградации страны,..  политика Запада по экспансии зоны своего влияния и контроля, по недопущению сближения Украины и России, стремление значительной части украинского общества к максимальному отделению от России. Но и российская политика несет ответственность. Почти четверть века она либо отсутствовала, либо сводилась к безнадежной попытке «купить» киевскую элиту, по сути, разрешив ей разворовывать гигантские энергетические субсидии, зачастую «на паях» с российскими контрагентами». Цікаве зізнання! Щоправда, брехливе в тій частині, що російська політика «отсутвовала» в Україні чверть століття. Якраз її безроздільне «прісутствіє» і вилилося в окупацію Криму і донбаську бійню.

А чого варта післямова до «братоубійствєнного конфлікту»: «Сохранялась вера в братство двух народов, которое должно было неизбежно вернуть их друг к другу». Звісно, наше небажання ставати підданими Путіна можна здолати танками, «градами», «буками» та рідкісно смердючою пропагандою. Принаймні, так вважають росіяни. Але ось що пишуть далі громадські стратеги, наче аж дорікаючи своїм балакунам-правителям: «Руководство страны, увлеченное внешней и военной политикой, не уделяет достаточного внимания внешнеэкономической стратегии. Результат — множество не подкрепленных реальными экономическими мерами политических заявлений».

Тобто, за кремлівським муром сидить начальник, бюрократичне лакейство якого штампує заяви, не озираючись на реальну ситуацію. Може, це натяк на Держдуму, яка, наче знавіснілий принтер, завалює російське суспільство непотрібними законами і постановами. Як наприклад, рішеннями про імпортозаміщення, яке звелося до шаткування бульдозерами закордонних продуктів на очах охлялої та голодної російської братії.

З майбутнім у «стратєгов» теж виходить заковика. Не бачать вони світла у російському тунелі, бо «среди важнейших проблем современной России — ее нацеленность в прошлое… Зацикленность на прошлом связана и с тем, что после провала 1990-х годов, восстановления 2000-х годов  российская элита так и не выработала нацеленной в будущее национальной стратегии развития и реформ. …В экономической и социальной сферах отечественный политический класс бездействует».

Цікаво, як оцінять наступний пасаж про «оплот мира» прихильники ДНР-ЛНР, що живуть у російській «стабільності» і яку їм щедро обіцяють на майбутнє: «Россия — оплот международной стабильности и мира, обеспечения свободного развития для всех стран и народов, предотвращения навязывания им чуждых порядков и ценностей, тем более насильственного или через вмешательство во внутренние дела». Думаю, що шанувальникам «русского мира» залишається одне – наївно покліпати очима. Що ж до нас, то перспективи такі: «Украина, скорее всего, продолжит деградировать. Важно ограничить негативное и отвлекающее влияние украинского фактора на российскую политику. …Теперь целесообразно, добиваясь соблюдения минских соглашений, на ближайшие годы максимально, насколько это возможно, абстрагироваться от Украины, обеспечивая режим границ. Проблема Донбасса на сегодняшний день нерешаема. Лучше пока иметь полунезависимую, но формально украинскую территорию, которой помогает Россия, то есть, по сути, «замороженный» конфликт». Щойно прочитали про «оплот стабільності», і на тобі – знову про конфлікт? Хоча, з іншого боку, за російською версією, конфлікт теж буде «стабільним». «Замороженим».

Загальне враження від наведеного документа розходиться з усталеними штампами про «велич РФ», які все ще поширені й серед частини наших громадян. Хоча переконувати багатьох із них – марна справа. Російська інформаційна війна триває.

І ще про один важливий нюанс: «Участники рабочей группы в основном поддерживают нынешнюю внешнеполитическую линию. Но предлагают альтернативные оценки и варианты. В том числе и те, которые в силу официального статуса не могут позволить себе коллеги из органов государственной власти». Автори стратегії не приховують, що висловили думку певного кола офіційних осіб із правлячої еліти. Тих, хто з різних причин не можуть сказати Владіміру Путіну правди про економічний занепад, про те, що ніхто не знає як вийти з «допєтровской Русі», а в Європу все одно тягне…

Росія – ворог України, бо її армія перейшла наші кордони і вбиває наших громадян. Але очевидно, що охочих виконувати підлі путінські накази все меншає. Не зайве зрозуміти це і деяким нашим запопадливим землячкам, які викрутили свої шиї в кремлівському чолобитті. Далеко не всі росіяни плескають своїй владі: вони там живуть і давно побачили, що кабінетним патріотам нема діла до потреб простих людей. Не ідеалізуючи ані цей, ні низку подібних документів, усе-таки будьмо уважні до публікацій мислячого російського соціуму.