У сховищі Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф – рідкісна колекція. Її понад чверть століття разом з колегами збирає керівник центру Ростислав Омеляшко. Їздять покинутими поліськими селами, рятуючи уламки, залишки, колись могутньої цивілізації. Вперше довелося побачити унікальну скарбницю під час зйомок фільму «Інший Чорнобиль».

Вже при вході до сховища застигаєш у подиві коло здоровенної, в людський зріст та у три обхвати дубової колоди.

– Борть, – пояснює Ростислав Андрійович.

– Стрічав їх у лісах біля Чорнобиля. Але там вони, підвішені високо на стовбурах, не здавалися такими масивними. Здалеку скоріше нагадували дуже великі шпаківні, – помічаю здивовано. –  Поки не побачив їх на деревах, думав, що бортництво, як вид бджільництва лишилося у нашій далекій історії, разом з предками Київської Русі.

Ще більший подив довелося пережити, коли увійшов у саме сховище. Немов крамниця старожитностей! Акуратно складені стоси всіляких знарядь праці, пристосувань, посуду, начиння. Є навіть човни, вози. І практично все зроблено, як тепер кажуть, з органічних матеріалів: дерева, кори, лозоплетива, лляної тканини, кераміки. І знову вразила величезних розмірів колода. Цього разу соснова.

– А це кадуб, – Ростислав Андрійович показує видовбану у колоді ємність. – В кадубах зберігали переважно зерно. Ну, а розміри (більше метра в діаметрі) свідчать про те, яких розмірів досягали сосни в чорнобильських лісах. Можете уявити! В іншому нашому сховищі, у самому Чорнобилі, зберігається кадуб ще більших розмірів – метр двадцять у діаметрі.

Дивишся на це прадавнє начиння, що століттями служило своїм господарям, і неначе на машині часу поринаєш углиб століть. Чи, може, навпаки: тут зупинився час?..

– Велика поліська територія, фактично ще три з половиною тисячі років тому входила в ареал, на якому формувалася прабатьківщина слов’ян, – мовби підхопив мої думки Ростислав Омеляшко. – В наступні тисячоліття слов’яни розселялися від моря до моря, а Полісся, законсервоване в отих лісах, болотах, – завжди залишалося типово слов’янською територією. Дослідження цього краю мають виняткове значення для відтворення етнічної історії не тільки українського народу, але слов’янства взагалі.

– А Центральне Полісся, Чорнобильщина?

– Чорнобильщина, яку ми досліджуємо багато років, зберегла багато архаїчних явищ. Саме у тих краях був зафіксований унікальний стародавній обряд, в якому переплетені християнські і поганські елементи: проводи русалок. Як вважають місцеві жителі, на Трійцю приходять провідати своїх родичів душі померлих. І напередодні Зелених свят, в п’ятницю, сім’я збирається на пісну вечерю, і як кажуть поліщуки, – «правлять дідів». А діди – це предки. У суботу встеляють житло зеленню: травами, березовим листом. І саме в цьому зіллі, як вважають поліщуки, знаходять собі притулок душі предків, які прийшли провідати родичів. За тиждень, в понеділок, всім селом виходять на кладовище проводжати душі русалок. Стріляють, щоб їх розігнати, співають обрядових пісень, біля кладовища палять вогнище. Увечері, коли сонце зайде, навколо могил ведуть хороводи. Що цікаво, в південніших районах України відомий інший древній обряд – купальський. Але там не проводжають русалок. І навпаки, там де панують русалії, не святкують Купала… Це взаємовиключні обряди, хоча у календарному циклі знаходяться поряд. Якраз межиріччя Ужа і Тетерева – це пограниччя між древлянами, шанувальниками русалій, і полянами, з їхніми купальськими традиціями. Так на цих землях формувалося багатогранне державне утворення, яке ми тепер називаємо Київською Руссю.

– Ростиславе Андрійовичу, Ви не поліщук, не чорнобилянин. Як виникла ідея проведення таких культурно-етнографічних експедицій в зону відчуження?

– Це було наприкінці 80-х. Я готував дисертацію про пісенні форми українського фольклору. Коли розподілив усі матеріали на етнографічні райони, виявилося: у мене на місці Центрального Полісся – провал, біла пляма. І треба ж такому: наклав її на карту радіоактивного забруднення –  усе збіглося: лягла моя «пляма» акурат в обрис карти! Це було в 89-му, а рівно через рік вийшла урядова постанова про утворення Мінчорнобиля. У його структурі планувалося створити спеціалізовану історико-культурологічну експедицію. Зрозуміло, її одразу не створили: не було можливості. Ідея поступово реалізовувалася у вигляді різних експедицій, проведених тимчасовими творчими колективами. І тільки в 2001 році ми створили науковий центр. 2007-го він реформувалися в Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф.

Ми вже комплексно обстежили півтисячі поліських сіл. І не тільки чорнобильських. Зібрано понад сорок тисяч експонатів. Це пам’ятки матеріальної культури: народний одяг, предмети господарської діяльності, побуту. Звичайно, доповнюють цей великий масив експонатів археологічні знахідки. Для прикладу, під час експедиції 2003 року в зоні відчуження археологи відкрили середньовічний Чорнобиль. Перша літописна згадка про нього датується кінцем XII ст. Але сьогодні вже знайдено артефакти одинадцятого століття: скляні браслети різних форм, прясла, вироби з металу, кераміку. На території Чорнобильського району (село Плютовище) виявлено стоянку ранньонеолітичної доби, дуже цікавий комплекс крем’яних знарядь. А це шосте тисячоліття до нашої ери!

– На Вашу думку, чи багато втрачено з культурної спадщини в перші роки після аварії?

– Дуже багато. Адже перші регулярні експедиції почалися в 1994 році. За рік до цього, ми з покійним Данилом Кулиняком, проводили зондаж, де необхідно працювати в першу чергу. На той час вже практично всі будинки були розграбовані. Знайти ікону було великою удачею. Звичайно, мародерів не цікавили етнографічні пам’ятки. Я собі так прикинув: кожна хата мала одну-дві ікони, а в зоні – сімдесят населених пунктів. Уявляєте, скільки всього було знищено? Мені в Народичах повідали страшний факт: по селах району їздили представники якоїсь коростенської заготконтори і збирали всю тканину на дрантя: рушники, сорочки – все в машину. Не знаю, пішло воно на ганчір’я чи потрапило на ринки. Наші і зарубіжні. Все вигребли. Кожна хата була зруйнована, вікна вибито. До речі, якось приїжджали японці, я їх возив у Прип’ять, вони дивувалися: «Розуміємо, катастрофа, природні фактори – щось руйнується… Але чому вікна вибиті, виламані двері? Це ж не катастрофа зруйнувала, це – люди!» Їм це було незрозуміло. І європейцям незрозуміло. Це, на жаль, рівень свідомості нашого суспільства.

– Тут, у сховищі унікальні експонати. Аж просяться до музею.

– Основна проблема – відсутність приміщення. На сьогодні ми зібрали такий багатющий матеріал – тільки експозиційна площа могла б скласти 2000 м². Невже в столиці України, культурному серці держави, не знайшлося б такої площі. Звісно, знайшлося б. На жаль, культурна спадщина, як завжди, удовольняється сумнозвісним залишковим принципом підтримки. А це ж не проста спадщина.  Чорнобильщина зокрема та Українське Полісся загалом зберегли до наших днів справді реліктові явища, які вже зникли в інших частинах слов’янського світу.

– Що саме?

– Багато що. Звичаї, традиції, обряди, замовляння, молитви, пісенний фольклор, інструментальну музику, танцювальну культуру. А ще прозовий фольклор, народне мистецтво, вжиткову культуру – справжній скарб України! Наше завдання, святий обов’язок – зберегти неоціненні надбання, створивши музей-архів народної культури Українського Полісся. Тільки так зможемо збагатити суспільство цими культурними здобутками епох. Біда в тому, що внаслідок Чорнобильської катастрофи практично чотири тисячі квадратних кілометрів назавжди перестали існувати як цілісний культурно-мовний ареал. Тобто духовна територія України (оця частина Центрального Полісся) фактично зникла з лиця землі! Мешканці, яких виселили і розпорошили по інших етнографічних регіонах, неминуче асимілюються в ті культурні середовища, куди були переселені. А на цих покинутих територіях все занепадає, гине, руйнується.

– Коли ми почали працювати над фільмом «Інший Чорнобиль», питали у чорнобилян чи є майбутнє у Чорнобиля? А Ви особисто вірите у відродження 30-кілометрової зони?

– Складне питання. Сам Чорнобиль, думаю, відродиться. Будуть там якась виробнича, туристична інфраструктури. Що ж до поліських сіл, які довкола Чорнобиля, вони зруйновані. Багато їх погоріло, багато просто пішло в землю. Минуло 30 років. Зона перетворилася на дику пущу. Зрозуміло, якщо колись освоюватимуть відселені території, туди прийдуть нові поселенці. Але це вже будуть інші люди. А споконвічно сформований етнокультурний комплекс, культурно-історичне середовище, яке було, як кажуть чорнобиляни, «до війни», тобто до 1986 року, – можна лише віртуально відтворити у тому музеї-архіві, про який говоримо. Ясна річ, майбутнє цій культурі можна дати. Але це залежатиме не тільки від самих чорнобилян. Не тільки від тої чорнобильської території. Я інколи ставлю собі запитання: чи має наше суспільство майбутнє? Звісно, має. Але яке? На жаль, наше суспільство ще не скористалося наданою свободою. Як правило, та свобода виливається в конкуренцію ринку, де кожен намагається знайти власне збагачення. Панує і конкуренція влади, але відсутня конкуренція честі. На жаль. Бо саме духовні чесноти мають визначати основний пріоритет життя суспільства. Тоді воно матиме майбутнє. Відтак і чорнобильська земля, і чорнобильська духовність, і духовний потенціал, віками створений на цій землі, також матимуть майбутнє. Ми надбали величезні багатства, які можемо представити на європейському рівні. Повинен на повну запрацювати музей-архів, а не сховище чи експозиція мертвих експонатів. У якому розповіді про цю землю мали б доповнюватися аудіо- і відеозаписами, архівними документами, фотографіями. Тобто мусить бути мультимедійний комплекс, який зможе представити культурно-історичне середовище Українського Полісся в живому його функціонуванні. Відвідувач цього має зануритися у ту культурну атмосферу, якою століттями жила чорнобильська земля. Тож для цього потрібно захистити цю землю, дати життя культурним надбанням, які ми врятували з попелища. І які можуть загинути, якщо не буде державної підтримки.

– Може, варто більше висвітлювати цю проблему?

– Увесь світ знає: в катастрофах, надзвичайних ситуаціях першим пріоритетом є порятунок людського життя. Наступними рятують духовні та культурні цінності. А у нас, це взагалі не пріоритет! Зберігають людей, їхнє здоров’я, рятують природу, техніку, ресурси.

А ми рятуємо культурно-історичне середовище. Без цього людина – тільки біологічний вид, не більше. Тільки робоча чи й рабська сила для своїх або прийшлих господарів. А це катастрофа, тисячократно страшніша за Чорнобильську.