Боляче їхати з Києва. Вкотре.

Завершальна перевірка багажу. Нібито все на місці, все взяв. У голові сумбур, на душі тягар… «Тільки б нічого не забути», –  бурмочу якомога звичніше, наче зібрався на пікнік. Намагаюся так зібрати докупи думки. Але їх, клятих, переловили коти, і тепер затято шкребуть десь там, де зачаїлася душа.

«Грьобана війна! Грьобаний сусід!», – так хряснув дверима автівки, ніби вони були в усьому винні. Але взявся за кермо як за рівновагу, яка повертає розсудливість: водійська звичка.

Щоразу, коли спадає роздратування, ясно бачу позитив і мотивацію. Цього разу, виїхавши за рідне місто і взявши курс на нашу південно-східну точку, тішуся, що «ротую» хорошу людину. Попрацюю, а він хай і ненадовго, але побачить свою сім’ю. Безвилазно ж там. А тільки-но повернуся звідти, куплю собі щось… Щось коштовне… Словом, дурю себе як малу дитину, бо врешті-решт передумаю і всі «бойові» підуть на потреби підрозділу.

Дорога сьогодні легка, машин мало. Чим ближче до фронту, тим легше себе мотивувати. Гнила сопуха «русского міра» найкраще мотивує. Не зношу цієї смердоти! Противлюся всіма фібрами, кожною клітиною!

…Зупиняюся в одному з прифронтових містечок. Побіля школи, розбитої російською керованою авіабомбою. Розкидані парти, дошка, на якій ще видніються сліди вчительської каліграфії, вцілілу стіну прикрашають дитячі малюнки… У шкільному дворі – гірка у вигляді ракети, гасають школярики, ті, хто ще залишилися з родинами. Страшний парадокс: гратися з тим, що розбило твою школу, зруйнувало місце, де ти мав зростати на щасті дитинства. Школи немає, зате стовбичить потворний совковий муляж ракети.

*    *    *

Військова справа глитає все. Витягує з тебе весь набутий ресурс, дає волю всім демонам. У цивільному житті ти вміло гнуздав їх, мирився з ними, приховував, а тепер вони на силі і жеруть тебе. Твоє здоров’я, твої вміння, винахідливість, навіть щасливі випадки – усе спрямовано на виконання завдання «вижити і знищити!». До іншого майже байдужію. Зазвичай, коли є змога зафіксувати щось на фото чи на папері, я радію: бодай так і ненадовго скидаю шори. І мозок – дивна штука –  викреслює все, що може в оцю мить завадити. «Сумуєш? Не можна! Зосередься!», –  клацає його тумблер і гоп: спогади про дім, сім’ю, мирні захоплення та все, що любив, – неначе в тумані.

Ні, я знаю, що мені сумно, погано і душу стискає до крику… Але це все мовби лишилося десь на старій касеті, яку ще треба дістати і проявити. Зазвичай під такі фільми плачуть, та я забув, як це робити. Схоже, це вміння теж десь заховане… до кращих чи гірших часів.

Ніколи не перестану захоплюватися нашими людьми, їхнім умінням адаптуватися. За кілька кілометрів до гарячої зони, посеред посадки притулився старий кіоск. Чемна панянка варить гидку, але вкрай необхідну каву. Її клієнти – лише військові. Від клієнтури немає відбою, хоч у більшості є свої термоси, з елітною «арабікою». У цих краях важливо вчасно перемикатися, щоб згадати звичні повадки.

– У вас чиста «арабіка» чи бленд з робустою? – починаю розмову так, як роблю це у київських кав’ярнях.

Вона не нітиться. Просто оглядає мене з ніг до голови і спокійно мовить:

– Бачу, відпочивати йдете… Беріть краще «колу», бо спати не будете.

«Її б у розвідку», – подумалося. Слухняно замовляю лимонад під рокотання вибухової хвилі: схоже, бахнуло за кілька кілометрів. Цікаво, що мене «спалило» – синці під очима чи кілограм багна на формі? Та це й не важливо, бо до омріяного відпочинку залишилося трішки.

Навушники з «шумогасником», улюблена музика, брудний спальник і запах «Шанель Алюр» – разом це затишок, який я створив собі в холодному запиленому кутку розбитої будівлі. Цю гармонію важко порушити навіть вібрацією від КАБів. Це успіх – я навчився спати в таких умовах, бо дехто з хлопців цілу ніч крутиться і рахує павутини на стіні. Втома бере гору і мозок знову дістає свої касети. Що сьогодні буде – мелодрама, комедія, порно чи жахи? Хай там що, але точно буде сюр…

На світанку мене будить побратим. Він уже встиг заварити каву і посмажити яєчню на маленькій газовій плитці, гордо розставляє кулінарні шедеври біля мого спальника і йде в сусідній куток, до своєї «зони комфорту». Йому телефонують. Хтось із рідних. По хвилині-другій вловлюю його фразу: «Так, я знаю, що Зеленський посварився з Трампом, але все буде добре».

Я не чув усього з тієї розмови, але сенс її й так був зрозумілий. Цієї ночі майже всі, хто тут, отримали з дому додаткову хвилю тривоги: мовляв, все пропало, як далі жити? І ми не змовляючись намагалися заспокоїти рідних майже однаково: «Та все добре, не переживайте». Очевидно, так і має бути, щоб люди з передової заспокоювали тих, хто в тилу. Принаймні ми так постійно робимо.

«Чи гучно в нас? Та ні! Ми ж нікуди не їздимо, сидимо десь далеко, часом у штабі тусуємося… Словом, усе добре», – стандартний набір відповідей рідним для кожного з нас.

За ці роки дійшов аксіоми: «Що воїн ближче до фронту, то скупіші його історії, якими ділиться з рідними. І навпаки».

Непохитним на фронті є очікування ротації. Баули збираються бездумно і швидко. Про охайність годі й думати: залітаєш до машини і – газ у підлогу. Вже знайома дорога до Києва. Мимоволі плануєш пару днів відпочинку. Думаєш про побачення з рідними,  про душ на цілу годину, про вихід у місто, про «Світ кави»…

А в цей час десь там, у рідному Києві люд гоцає під музику «мордору» неподалік Алеї Героїв Небесної Сотні. Читаю про це і скипаюся пекучим болем. «Косноязикі» переспівують мантри кремля, шукають його сенси і заледве приховують його злобу. А на вулицях виставкові «супертачки» 2025 року випуску нахабно розтинають дозволені й недозволені автосмуги розриваються веселенькими темпоритмами, їхнім бикуватим «хазяям- хазяівам» плювати на цю країну з її ранковою «Хвилиною мовчання»…

Цікаво, що далі? Які наративи? «Гаварі нармальна, я нє панімаю ваш язик»? «Ми вас туди не посилали»? «Ви не пристосовані для мирного життя»?

Так, у нас люди вміють ладнати з умовами та обставинами. Хтось просто виживає, хтось шукає де безпечніше й ситніше, а хтось навіть це всенародне лихо примусив працювати на себе, на своє черево, на свої банківські рахунки, на свій комфорт. Щоразу, наближаючись до цього відчуженого від війни самовдоволеного світу, відчуваю його смертельний холод. І тоді для мене ріднішають мій брудний спальник й гидка кава під супровід КАБів.