На вершину пагорба, що сповзає до Горіховатського озера, яке межує з Голосіївським лісом, ведуть 104 сходинки. За ними – колишня вулиця Радянська, нині названа на честь Максима Рильського. На подвір’ї будинку №7, де мешкав поет-академік, на мене чекає усміхнений чоловік. Максим Рильський-молодший, онук Максима Тадейовича. Хоча час поволі стирає вікову дистанцію між ними. Вже і його, онукові, скроні посріблила сивина, і він досяг високого статусу дідуся. Максим Георгійович не зробив карколомної кар’єри, ніколи не спекулював гучним прізвищем. Шанується, а ще більше шанує пам’ять про свого славетного предтечу.

Листи рибалки

– Я ніколи не сидів на дідових колінах, навіть дитиною. Він не читав мені казок, як це робили інші дідусі. Проте наша з ним розмова була найщирішою в світі: ми мовчали, –  по-дитячому всміхається Максим Георгійович.

Він і нині оглядає дідів кабінет з трепетом. Зачіпає оком прилад на письмовому столі.

– Барометр. Дід завжди обережно по ньому поплескував долонею. Так «прогнозував» чи клюватиме риба. Часто брав мене на риболовлю, розповідав що таке нерест, як правильно вудити, написав навіть лист-пам`ятку з детальною інструкцією! Для діда рибацтво було особливим способом спілкування з природою. А я бачив у кожному його русі звернення до мене.

З хвилину Максим Георгійович мовчить, мабуть, пригадуючи давнє. Потім повільно підходить до дерев’яного вікна, обережно відхиляє напівпрозору завісу:

– Отам, коло невеличкого водограю, було його улюблене місце відпочинку – у плетеному кріслі під старою вербою. В цьому фонтанчику я придумав  влітку ловити рибу, а дідусь пильнував за мною з вікна. Хитав головою, дивувався з моєї винахідливості. А за кілька днів бачу: дід в солом’яному брилі… рибалить. Вмостився у своєму кріслі, в руках вудка, а волосінь – у водограї. Я від подиву ледь не впав! Недарма кажуть: старе – що мале….

Онук пригадує, як тут-таки, під вербою поет прощався з друзями і родиною. Колись, на далекому півострові Мангишлак, у засланні свою вербу посадив Тарас Шевченко. А звідти Максимові Рильському привіз у подарунок гілочку Андрій Малишко, його товариш. Гілочка розрослася розлогим деревом.

– Коли дід помер, верба засохла, – веде розповідь Максим Георгійович. – Її спиляли, а на тому місці посадили від неї живий паросток. Вже давно нема і Андрія Самійловича, а подарована ним вербова гілка від Тараса Шевченка знову розрослася новим деревом.

Будинок поезії

Садиба Максима Рильського – нині  Літературно-меморіальний музей його імені. Колись цими дерев’яними сходами піднімався до свого кабінету сам господар, класик української літератури, а нині ними ступають до його робітні численні гості музею. Онук Максим виріс у цих стінах і переймається будинком так само ревно, як колись його дідусь.

Максим Георгійович обережно бере теплу ковдру, на якій бабуся ще у 1930 році червоною ниткою вишила ім’я новонародженого сина – «Богданчик».  Нині ковдра лежить у невеличкій опочивальні на першому поверсі: саме тут обірвалося життя Максима Рильського та його дружини Катерини Миколаївни.

– Моя бабуся була на дев’ять років старша за свого чоловіка. Я часто бачив, як вона чепурилася перед дзеркалом. Ніколи не ходила вдома у капцях чи халаті, завжди носила сукні, прикраси, припудрювалася. Та й дід одягався інтелігентно.

Відчинивши високу  шафу, Максим Георгійович дістає сірий костюм. Усміхається: «Онук Максим з костюмом діда». Здається, од піджака ще й тепер не вичах пряний пах тютюну, яким так смакував Максим Рильський.

Свій будинок поет спроектував так, щоб, під’їхавши машиною, піднятися сходами на ґанок, де обабіч дверей величалися дебелі глиняні глечики. До вітальні йшов коридором, застеленим червоним килимом. Хоча онук частенько бачив, як дідусь повертав на кухню. Домогосподарка тітка Ксенія кожного дня готувала щось смачненьке, аромати долітали аж на вулицю і зголоднілий господар заходив, щоб одразу поласувати чи поцікавитися, чим сьогодні частуватимуть…

З Максимом Георгійовичем, як колись і його дід, ступаємо до вітальні.

– Тут збиралася еліта 50-х-60-х років. Діячі культури і мистецтв, політики вважали за честь потоваришувати з Максимом Тадейовичем. Картини, ліжко, стіл, приймач, сервант з посудом, крісла, рояль, за яким грав дід, телевізор, який ми дивилися, – усе ввібрало голоси, розмови про культуру і духовність, спогади та легенди.

Господар переїхав соди 1951 року, але телефонного зв’язку йому, титулованому і знаменитому, довелося чекати тут цілих десять років.

– Дід казав: «Служіння музі не терпить галасу і метушні», – згадує Максим Георгійович. – А тому всі, хто хотів поспілкуватися, шукали його в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії, який він очолював, чи йшли у депутатську приймальну. Лише найближчі друзі навідувалися на гостину сюди.

«Багряний вечір догорів…»

Більшість часу поет проводив у робочому кабінеті. Максим Георгійович згадує: раніше передпокій на другому поверсі вів до трьох кімнат: його батьків, дядька Богдана та до дідової робітні.

– Усе в ній так само, як і за життя Максима Рильського: робочий стіл, лампа, трофеї з полювання, рушниці, одну з яких, до речі, подарувала Спілка письменників України, портрети Заньковецької, Міцкевича, Шевченка, Пушкіна… А головне – полиці зі словниками: дід читав їх, як художню літературу.

З вікна  кабінету видно обриси лівого берега Дніпра. Максим Георгійович зупинив свій погляд на дідовому портфелі: там, каже, часто відлежувалися нові вірші. І тихо декламує:

Багряний вечір догорів
І попіл падає на місто,
Переливається намисто
Понаддніпрянських ліхтарів.
По шумі денних голосів
На серці тихо, сумно, чисто.
Ніч, лампа, роздум, самота,
Сніги паперу ще німого,
Спокійна творчості тривога,
В мовчанні зімкнені уста,
Ледь-ледь окреслена мета
Знов серце манить у дорогу.

– У 20-х роках дідусь –  наймолодший серед неокласиків. Майже всі його побратими загинули у сталінських концтаборах: Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара. За свої літературі уподобання Рильський теж зазнав переслідувань, – каже Максим Георгійович.

Неокласики творчо опиралися на традиції античної літератури, відмежовувалися від пролетарської культури. Влада це сприймала, як «невизнання радянської дійсності». У березні 1931 року Максима Рильського заарештували, начебто за приналежність до підпільної контрреволюційної організації.

– Дідусь провів у Лук’янівській в’язниці півроку, після звільнення хворів. Остання його неокласична збірка «Гомін і відгомін» вийшла 1929 року. Після ув’язнення дід сховався у перекладацтво, створив своє так зване «підпілля»…

Але й як перекладач Максим Тадейович зажив доброї і заслуженої слави. У 30-х він завідує літературною частиною Київського оперного театру, переклавши українською зо два десятки лібрето світових опер. Українськомовний «Євгеній Онєгін» Пушкіна – лібрето та й сам поетичний роман – і сьогодні вважається творчими вершинами Рильського-перекладача.

Але навіть тоді, переживши репресії, Максим Тадейович не відцурався  неокласиків: брав участь у літературних вечорах, зборах, намагався допомагати друзям… Переслідування українських письменників уже набирали обертів, на багатьох допитах звучало і прізвище Рильського.

Наступного після вимушеної «лук’янівської перерви» року Максим Рильський видає збірку поезій «Знак терезів», яку радянська критика сприймає як «свідчення про рішучий перелом, який відбувся у свідомості поета». Проте зв’язки з неокласиками йому ще пригадають – 1938 року, звинувативши в участі у «буржуазному націоналістичному підпіллі». НКВС готував арешт, а тоді це означало неминучий розстріл.

– Врятувала діда «Пісня про Сталіна», яку він навмисно написав у 1937 році, – пояснює Максим Георгійович. – Довідавшись про справу, яку «шив» дідові нарком внутрішніх справ республіки Олександр Успенський, перший секретар Компартії України Микита Хрущов зателефонував Іосіфу Сталіну: «Товаришу Сталіне, як можна арештувати поета, який написав «Пісню про Сталіна»? Її співає вся Україна, народ нас не зрозуміє, якщо Рильського знищать». Диктатор хвилину помовчав і прорік: «Перекажіть тому дурню Успенському, щоб він у ці справи не втручався».

Відроджений у полум`ї

У роки Другої світової війни Максим Рильський знову відродився як національний поет і будитель свідомості українців.  Патріотичні поеми  «Слово про рідну матір», «Жага» і «Неопалима купина» відновлювали історичну пам’ять  народу, нагадували яке коріння маємо.

Колишнє, в камені сповите,
Встає, мов хвилі у Дніпрі.
І бачать України діти,
Як Володимир на горі
Крізь непроглядну ніч криваву,
Благословляючи народ,
Веде свій люд, свою державу
На ясні води від негод.
(«Неопалима купина», 1944 рік)

Але по закінченню війни, з поверненням на панування до України Лазаря Кагановича,  влада знову заходилася цькувати поета: з’явилися критичні статті, на публічних заходах лунали викривальні промови. Під тяжку партійну руку потрапила низка відомих письменників. Лише після розвінчання культу Сталіна поет знову повернувся до звичної творчої праці. Проте і тоді всього не довіряв паперу. Найближчі друзі згадують: з пам’яті читав чимало віршів, які забрав  із собою у могилу.

– Максима Рильського могли знищити  будь-коли. Але він залишався собою, хоч і був змушений адаптуватися до обставин. Дідусь перевтілився, але не став більшовицьким радянським літератором. У його поезії поля затято жовтіли, на тлі синього неба, – каже Максим Георгійович.

«Умій дивитися, людино, на людей»

Заходимо до іншої кімнати  меморіального музею. На стіні за склом десятки сімейних фотографій.

– Мій батько був телевізійником, жартував: «Сину, якщо не вчитимеш мови, станеш журналістом», – сміється Максим Георгійович. – Я спершу навчався на перекладацькому відділенні романо-германської філології нашого  Шевченкового університету, проте згодом таки перейшов на журналістику. Мене захопило телебачення! Але лише з третього курсу почав добре вчитися, бо доти,  як у дитинстві, жив риболовлею… Після навчання працював в одному з найкращих видань – «Робітничій газеті». Дід все ж таки допоміг. У відділі інформації писав і про спорт, і про природу, і про пригоди… Але своїм прізвищем не підписувався, вважав це не коректним щодо діда. Тому вигадував псевдоніми: «Максименко», «Святищенко». На озеро Стятище, під Вишеньками, що неподалік Києва, полюбляв наїжджати дідусь.

Мій гостинний співрозмовник ділиться спогадами, як став одним із провідних репортерів газети, як  працював у відділі робітничого життя.

– За вісім років об’їздив усю Україну: спускався на плотах Черемошем, піднімався на гелікоптері над Чорним морем, коли там видобули перший чорноморський газ, літав над Керченською протокою у нерест, «заглиблювався» в шахти… Дістався аж до Воркути. Часто їздив у зону чорнобильського лиха. Тому й маю другу категорію ліквідатора…

Потім журналіст Максим Рильський працював в українському представництві радянського «Агенства пресових новин» (АПН).

– Мене друкувала італійська «La Repubblica», англійська «Financial Times» – там дуже цікавлися, як живеться людям тут, за «залізною завісою». А коли з розпадом СРСР АПН переродилося в «РИА новости», я цілком утратив інтерес то такої роботи..

У перші роки Української Незалежності Максим Рильський був серед ініціаторів створення при Національній спілці журналістів прес-клубу ринкових реформ. Такі регіональні клуби заснувалися у кожній області і республіці Крим. Максим Рильський спершу був директором прес-департаменту, а потім виконавчим віце-президентом Національного прес-клубу ринкових реформ.

– Так доля звела мене, фахового журналіста, з піаром, – розповідає Максим Георгійович. – Переконаний практичним досвідом: найкращий піарник той, хто і життя побачив, і щось у ньому збагнув. Залюбки б нині ділився своїм досвідом із студентством – мені є про що розповісти.

У руках заслуженого журналіста України Максима Рильського – акуратна книжечка «Мудрості від Максима Рильського». Десята праця Максима Георгійовича як упорядника багатющої спадщини діда. Цього разу зібрано поезії, окремі цитати з віршів, публіцистичних творів, листів, які безумовно переконують: великий поет – завжди сучасник.

– Ця велика праця забирає у мене час та здоров’я, але я відчуваю взаємну віддачу, внутрішню свободу, – зізнається Максим Георгійович Рильський. – Щасливий, коли маю аудиторію, адже кажу те, що думаю, що мені болить. Нас  виховували у скромності, ми, онуки і сини Рильського, несемо  відповідальність за наше прізвище. І тому на ньому ніхто не робив кар’єри…

Наше знайомство із садибою Максима Рильського завершується.

Максим Георгійович неквапом проводжає мене до воріт. Раптом озирається на старе дерево.

– У ніч смерті діда на вишню біля будинку сіла птаха і жалібно кигикала. Вочевидь, так прощався Голосіївський ліс із тим, хто любив, беріг і оспівував його. «Умій дивитися, людино, на людей», – одна із дідових мудростей. А він умів ще й дивитися на природу, на ліси, річки й озера… Оцим деревам уже за шістдесят. Мабуть, живуть так довго з легкої дбайливої руки Максима Рильського. І вдячною пам’яттю про нього…