Добірку портретів спершу хотів назвати «Обличчя Майдану». З багатьма з цих людей я не знайомий, може, навіть ніколи так і не дізнаюся їхніх імен, з іншими – познайомився там, на Майдані. Декого знаю вже багато років. Більшість цих світлин зроблено на світанку 11 грудня. Тоді, напевне, ніхто й гадки не мав, що режим Януковича протримається ще понад два місяці…

Ранок на Майдані, як і зазвичай, починався з молитви і співу Національного гімну. Відчувалося, градус напруження потиху спадав. Навіть з’явилися посмішки на змарнілих втомлених обличчях – Майдан пережив нічний штурм. Вистояв. Раптом з потужних динаміків донеслася тривожна команда: «Жінок просимо залишатися біля сцени. Чоловікам негайно підійти в бік Михайлівської, до Будинку профспілок». Без зайвого поспіху, по-діловому людський потік полинув за вказаним напрямком. Виявляється, «Беркут» не скрізь відступив.

Напруження зростає. Хоч і «беркутята», і захисники Майдану посміхаються один одному.

– Найнапруженіший момент ночі був тоді, коли почався штурм Будинку профспілок, – каже киянин Денис Демченко, поступаючись місцем для фотографування передового рубежу. – Перед тим нам сказали стати на охорону сцени. Нас не було так багато, розумієте. Дівчата стояли навколо сцени, а ми стали навколо живим кільцем. Але «Беркут» почав прориватися до Будинку профспілок, і ми перебігли сюди. Бо головне для них сьогодні було захопити цю будівлю і КМДА. Тут була важка боротьба, бо нас було небагато. Вони ще кинули сюди підкріплення. Я позапартійний, але якби не Віталій Кличко, то може б вони й прорвалися. Було дуже-дуже напружено. Люди падали, їх відтягували, «Беркут» використовував газ, люди задихалися. Кличко стояв і благав зупинитися. Не знаю, напевне дуже велика повага до нього зупинила їх. А потім почався тиск з боку Михайлівської вулиці, але ми скинули СМС-повідомлення друзям, підмога підійшла і до нас. Хоча вони поперекривали всі підходи. Але ми стоїмо.

Так, Київ цієї ночі не спав.

– Дізнався, що на Майдані розпочався штурм, взяв таксі і приїхав сюди, бо не міг сидіти вдома, – сказав киянин Юрій Урбанський. – На моїх очах сили оборонців зростали. Нас все більшало і більшало.

Раптом оплески і радісні вигуки «Слава Україні!», «Міліція з народом!» перевали нашу розмову – «Беркут» відступив. Чи надовго?

Табір захисників перепочивав. Волонтери розносили канапки, гарячий чай. Біля наметів і металевих діжок з багаттями грілися люди. А по прапорах і саморобних транспарантах можна було вивчати політичну і географічну карту України: Херсон, Калуш, Ужгород, Миколаїв, Луганськ… Раптом помічаю знайоме обличчя – Володимир Шушняк, учений-геоморфолог Львівського університету. З Володею, а для його студентів – Володимиром Миколайовичем, ми за понад два десятки років дружби пройшли не один десяток кілометрів карпатськими стежками. І от зустрілися на Майдані. Не скажу, що випадково. Благо, що стільниковий зв’язок працював. Так і знайшли один одного у людському вирі.

– Наші хлопці з Львівського геофаку з першого дня на Майдані, – зважено констатував Шушняк.

Хто тоді знав, що буде ще не один штурм. І вдень, і вночі. І серед полеглих героїв Небесної Сотні буде двадцятидвохрічний львівський студент-географ Ігор Костенко, родом з Бучацького району Тернопільщини …

А тоді, вранці 11 грудня, майданівці раділи тимчасовому перепочинку.

– Ми ветерани, хлопці-афганці, стояли перед барикадами на Інститутській, – згадує недавні нічні події Андрій Дегдалович з Львівщини. – Нас потроху почали відтісняти. Потім мене вихопили з нашої шеренги, відтягли убік. Ось, светр порвали. Не били, правда. Тут у нас стоять воїни-афганці фактично з усіх областей. Бачите, на наших жилетах так і написано: «Ветеран з народом».

– Люди нічого протиправного не вчиняли, а натомість дістали черепно-мозкові травми, рани голови, переломи кінцівок, – зазначив лікар-невропатолог Сергій Машек, який щойно здав зміну колегам. – Тільки я особисто мав справу з десятком травматичних уражень. Скільки точно – і не скажу. Розумієте, у такій ситуації журнал обліку пацієнтів ми не вели. Загалом наша медична бригада надала допомогу приблизно чверті сотні поранених. Я не розумію, навіщо вчиняти отакі насильницькі дії над населенням.

Йду далі. Спасибі владі, яка своїми недолугими діями допомогла згуртувати людей. Таких різних, але вже єдиних. Помічаю двох панотців. Під накинутими куртками – ряси, хрести. Знайомлюся: отець Микола і отець Ярослав, священики УГКЦ

– Разом з хлопцями-афганцями і народними депутатами ми стояли перед строєм силовиків за барикадою з боку вулиці Михайлівської, – каже отець Ярослав Миндюк. – Читали молитви, сподівалися, що на хрест не будуть наскакувати. По тому, як «Беркут» відійшов, ми усією барикадою помолилися. Так що Господь з нами був. Кожен, хто почуває себе українцем, не може зараз стояти осторонь. Не йдеться про те, хто якою мовою говорить, до якої церкви ходить. Ми, священики-греко-католики, сьогодні всю ніч молилися спільно з православними, протестантами. Це все Україна. Хтось має довшу бороду, хтось коротшу, – посміхнувся отець Ярослав.

– Не шкодуємо, що ми тут, – зазначив отець Микола Бурядник. – Щоб не сталося. Кожен день Майдану – це перемога. Це просування на декілька років вперед в усвідомленні своєї державності, національної і духовної ідентичності. Тут формується єдність нашої держави. Саме Майдан зробить нас справжнім народом.