– Сергію Васильовичу, якось непомітно для широкого загалу нещодавно, 6 лютого, минуло 30-річчя передачі Україні британської антарктичної станції «Фарадей».

– Непомітно, бо це дата підняття прапора на станції в Антарктиці. Але саму станцію юридичної передали на пів року раніше, коли 20 липня 1995 року в Британському Форін Офісі в Лондоні було підписано Меморандум між Сполученим Королівством та Україною. За ним Україні безкоштовно передали британську станцію «Фарадей», яка зараз зветься Українська антарктична станція «Академік Вернадський».

З такого діалогу про ювілей української антарктичної станції «Академік Вернадський» розпочалася розмова зі знаним українським науковцем, державним і політичним діячем, дипломатом Сергієм Комісаренком. Саме він, перший Надзвичайний і Повноважний Посол України у Великій Британії, доклав чимало зусиль, щоб українська антарктична програма стала реальністю. У середині 1990-х йшлося не лише про наукову перспективу, а й про утвердження України як незалежної держави, здатної вести власні дослідження на «шостому континенті». Передача станції стала ще одним практичним підтвердженням того, що Британія і Україна мають глибокі дружні політичні, дипломатичні і наукові стосунки і що Україна здатна самостійно брати участь у світових наукових програмах.

Але лейтмотивом розмови стала інша пам’ятна дата – 100-річчя Інституту біохімії імені О.В. Палладіна НАН України. Цю авторитетну наукову установу зі світовим ім’ям академік Сергій Комісаренко очолює понад три десятиліття.

– Є такий вислів англійською мовою – life sciences, тобто науки про життя, – зауважив Сергій Васильович. – Це і молекулярна біологія, клітинна біологія, біофізика, нині й синтетична біологія, методи редагування генома. І все ж біохімія залишається у цій царині однією з основних, а можливо, й головною наукою.

Будівля Інституту біохімії у стилі конструктивізму вінчає затишний куточок середмістя Києва. Парадними сходами піднімаємося на другий поверх і разом із господарем заходимо до робочого кабінету, інтер’єр якого зберіг атмосферу 50-60-х років минулого століття.

– Це музей Олександра Володимировича Палладіна. – пояснює Сергій Комісаренко. – Він був ще молодим, але вже професором, коли 1925 року, заснував у Харкові при міністерстві освіти наш інститут, який у 1931 році було передано до Академії наук і переміщено до Києва. Тут була його домашня робітня, у квартирі, бо він і мешкав тут-таки. А просто за стіною – його робочий кабінет – директора Інституту. Ми, молоді аспіранти, тоді жартували: «Директор, який проходить крізь стіну».

Інститутськими коридорами прямуємо до бібліотеки. У «доінтернетні» часи її приміщення було справжнім осердям інтелектуального життя.

– Тут є стелажі з науковими журналами, – веде розповідь Сергій Васильович. –   Цікаво тепер переглянути ці видання 50-х – 80-х років. Там можна знайти роботи, які не отримали розвитку, але містять дуже цікаві методи й думки. На жаль, часу на це завжди бракує. У мене, звісно, є й «третя зміна» – роботи над науковою літературою, тепер вже в Інтернеті. Починається близько шостої вечора і триває до десятої, а то й одинадцятої години. Тоді читаю наукову літературу, бо без цього практично неможливо плідно працювати.

Господар бере до рук пожовкле видання.

– Це раритет. «Записки Українського біохемічного інституту». Бачите, за тодішнім правописом казали і писали «хемія». Тепер цей науковий часопис називається «Український біохімічний журнал» і видається англійською мовою, як «Ukrainian Biochemical Journal».

А тимчасом розгортає часопис столітньої давнини, читає: «Номер один. Управління науковими установами Наркомосвіти УСРР, місто Харків, 1926 рік».

– Тоді, – пояснює, –  наш інститут належав до Міністерства освіти, а згодом перейшов до Всеукраїнської академії наук. У цьому першому томі наукових записок містяться звіти про досліди, проведені в Українському біохемічному інституті упродовж 1925–1926 років. Це – підсумок першого року існування нашого наукового закладу.

– Можна говорити про наукову школу академіка Палладіна?

– Безумовно. Багато його учнів працювало в нашому інституті та й по всій Україні. Академіки: Володимир Олександрович Бєліцер, Максим Федорович Гулий, Ростислав Всеволодович Чаговець, член-кореспондент Академії наук Давид Лазарович Фердман … Його учні створили власні школи, а учні учнів – уже й  свої. Я є учнем академіка М. Ф. Гулого, а мої учні вже мають своїх учнів. От вам – безперервність і спадкоємність наукових шкіл і наукових традицій…

Безперервність наукових шкіл надзвичайно важлива. Справу, яку розпочав Палладін сто років тому, живе і розвивається у нинішній генерації науковців. Наведу приклад. У нас в Академії є дуже авторитетний Інститут молекулярної біології і генетики, який має свої досягнення. У різні роки його очолювали троє академіків – Геннадій Харлампович Мацука, Ганна Валентинівна Єльська і Михайло Арсентійович Тукало. Всі вони були колись, на початку наукової кар’єри аспірантами і вихованцями нашого інституту.

– Наближається сумна дата: 40-ліття Чорнобильської катастрофи. Який внесок українських біохіміків у подолання наслідків цього планетарного лиха?

– Для мене особисто й для нашого інституту ця дата має особливе значення, адже тоді нам вдалося здійснити фактично унікальну наукову роботу.

Про аварію на Чорнобильській АЕС я дізнався вранці 26 квітня. Не з офіційних повідомлень, а з «Голосу Америки» чи «Радіо Свобода». В Україні, як і в усьому СРСР, ще мовчали. Я взяв лічильник Гейгера-Мюллера, поїхав на північ від Києва і пересвідчився, що радіація справді висока. Навіть пил на підвіконнях київських будинків показував суттєве перевищення допустимого рівня.

Тоді я запропонував Міністерству охорони здоров’я УРСР дослідити імунітет у людей, які працюватимуть на станції. Мені відповіли, що дози, мовляв, мінімальні, абсолютно безпечні. Я, звісно ж, не повірив. І домовився з Головним військово-медичним управлінням Міністерства оборони СРСР, яке очолював генерал-полковник медслужби, академік Федір Іванович Комаров, про спільне вивчення імунітету ліквідаторів.

У відділі молекулярної імунології нашого Інституту було унікальне обладнання – протоковий цитофлюориметр, тоді – один із трьох у всьому СРСР. Я отримав із Франції від моїх колег моноклональні антитіла проти різних типів лімфоцитів, і ми разом із колегами з Інституту ендокринології і обміну речовин, які були експертами з дослідження клітин крові людей електронною мікроскопією, провели дослідження. Вже перші результати 1986-1987 років шокували: навіть низькі дози радіації, які вважалися «безпечними», викликали серйозні зміни – і в морфології клітин крові «ліквідаторів», і в їхній функції. Особливо це стосувалося клітин «природних кілерів», клітин, що відповідають за протипухлинний та противірусний імунітет. Аналогічний результат ми отримали при повторенні дослідження цих же людей через рік – у 1988-1989 роках, щоб виключити вплив стресу, і знову отримали ті самі дані. Так з’явився термін «чорнобильський імунодефіцит». Пізніше, в експериментах на мавпах в Інституті експериментальної терапії АМН СРСР в Сухумі ми зробили спробу відтворити на приматах вплив низьких доз радіації, що отримали на людях. І отримали аналогічний ефект впливу. Ці результати наших досліджень в МОЗ СРСР фактично відразу засекретили і заборонили продовжувати. Публікувати результати ми змогли лише після здобуття незалежності України. В 1993 році вийшла наша книжка «Радіація і імунітет людей», яка викликала за кордоном широкий розголос. Через розпад Радянського Союзу ми, на жаль, не змогли продовжити довготривале спостереження. Але вже тоді було очевидно: навіть невеликі дози радіації є вкрай небезпечними для здоров’я людини. Завдяки цим дослідженням я у 1997 році отримав у Британії почесне звання доктора Кінгстонського університету

– 2020 рік, новий виклик для наукової спільноти: пандемія ковіду…

– Ось стаття Дениса Колибо, члена-кореспондента нашої академії, доктора біологічних наук, талановитого науковця. У нього здібні учні. Ми з ним розробили важливі діагностичні методи для виявлення туберкульозу та дифтерії. І в нашому відділі створили два прототипи вакцин проти коронавірусу. Але так і не змогли їх впровадити.

– Чому?

– Бо у нас не було можливості їх випробувати. В Україні немає жодної лабораторії третього чи четвертого рівня біобезпеки. І це, між іншим, контрастує з тією дезінформацією, яку поширює росія. Вони постійно твердять, що Україна за допомогою США створює проти них біологічну зброю. Це абсолютна неправда.

В НАН України наші вчені зробили чотири прототипи вакцин проти ковід-19: дві – в нашому інституті, ще по одній – в Інституті мікробіології і вірусології імені Заболотного та в Інституті біології клітини у Львові. Але випробувати їх не змогли за відсутності лабораторій високого рівня біобезпеки, де можна працювати з патогенними вірусами. А тим часом на ринку з’явилися ефективні вакцини від провідних закордонних фармацевтичних компаній, і наша робота над створенням вакцини проти ковід-19 втратила актуальність. Тим не менше, залишається вкрай актуальним впровадження в Україні сучасної технології створення мРНК-ових вакцин, маючи на увазі готовність до боротьби із появою нових небезпечних патогенів. Нам в Україні обов’язково треба мати свої вакцини на основі мРНК. Це універсальна технологія: змінюючи склад мРНК, що входить до вакцини і яка кодує синтез того протеїну на поверхні патогену, проти якого імунітет вакцинованого буде боротися із захворюванням. Створюючи мРНК-ові вакцини можна боротися практично з будь-якими патогенами –  відомими і новими, так званими емерджентними (ті, що з’являються вперше) захворюваннями.

– Маєте набутки, які поповнили внесок нашої науки в оборону проти рашистської навали?

– Так, звичайно. Ми створили низку ліків, які зупиняють кровотечі. Це критично важливо для Збройних сил України. Намагаємося впровадити їх у виробництво, бо вони, без перебільшення, серед найкращих у світі – навіть кращі за ті, що є в аптечках НАТО.

Інший аспект. Кожні 8-9 місяців у світі з’являються нові патогени. Мусимо знати, як боротися з ними. І, звичайно, бути готовими до можливого використання проти нас біологічної зброї; росія – наш ворог. Вона вже застосовує хімічну зброю, лякає ядерною, а от про біологічну мовчить. Це насторожує, бо водночас вони поширюють брехню, ніби Україна її створює. За даними розвідки США, росія активізувала підприємства, в яких раніше створювалася біологічна зброя.

Ми зараз у відділі молекулярної імунології. Саме тут, вперше у світі було відкрито, що нікотиновий-ацетил-холіновий рецептор є на поверхні мітохондрій та ядра клітин. Звичайно, ці рецептори забезпечують передачу нервових імпульсів у м’язах та у нервовій системі. Але у нашому відділі, в групі, якою керувала моя учениця, академік НАН України Марина Скок, було знайдено, що ці рецептори здатні впливати і на внутрішні процеси клітини. Зокрема, ми дослідили їхню роль та роль антитіл проти них при порушенні когнітивних функцій – пам’яті й мислення – у людей, які перенесли ковід-19, а також ми знайшли ліки, що допомагають відновити розумову діяльність після коронавірусу та після посттравматичного стресового розладу, який, на жаль, нині поширений через війну.

– Інститут біохімії вступив у своє друге століття. На Вашу думку, яким воно буде?

– Майбутнє науки визначається тим, яку увагу країна приділяє освіті й дослідженням. Освіта є основою науки, а наука – основою сучасних технологій. Після нашої перемоги головним завданням постане відновлення країни. Але відбудова – це не лише матеріальні речі. Це відновлення розвитку і прогресу освіти й науки, бо саме вони формують майбутнє держави.

Прийдешнє належить молодим ученим. В Україні дуже талановита молодь, у нас багатий генетичний фонд. Наше завдання – створити для молодих вчених максимальні можливості, щоб вони могли самореалізуватися й розвивати науку і країну. Мусимо зробити все, щоб освіта й наука в Україні розвивалися максимально ефективно.

Науковий фронт – це не метафора. Це реальна боротьба, яка взаємодіє з фронтом військовим, культурним. Ми створюємо знання, технології, ліки, які рятують життя і відкривають шлях у майбутнє. І я переконаний: сила нашої науки й освіти стане одним із ключових чинників перемоги та відбудови України. Це буде перемога знання над руйнуванням, життя над смертю.