У залі КПІ студенти зустрілися із Сергієм Притулою, українським ноуменом, волонтером й очільником свого іменного благодійного фонду. Це інтерв’ю побудовано з його відповідей на запитання, які цікавили учасників цього діалогу.

– Пане Сергію, розкажіть, будь ласка, про роботу вашого фонду на початках широкомасштабного російського вторгнення. Як це було?

– Хаосу точно не було. Тому що у фонді працювали досвідчені люди, які знали, що таке волонтерство, ще з 2014 року. У перші місяці, відверто кажучи, було трохи легше, бо ніхто не заважав працювати. А далі приїхало багато «хороших» людей з податкової структури та інших посадових осіб, які почали вимагати звітність за лютий та березень. І почалися непорозуміння. Тому що коли до тебе по щось приїжджає військовий прямо з позиції – я не мав можливості в нього запитати про акт прийому-передачі з мокрою печаткою, бо розумів, що ця людина їде зараз назад, захищати столицю. Багато людей, які обіцяли привезти потрібні документи, цього не зробили, бо, на жаль, не повернулися потім з фронту. Мені дуже важко це пояснювати державним інституціям, бо відсутня нормальна комунікація.

– А скільки грошей зібрав фонд з початку великої війни?

– Станом на 24.02.2023 ця сума становила 4 мільярди 182 мільйони гривень. Я був шкокований, коли побачив цю цифру. Бо займався волонтерсвом з 2014 року і мав змогу допомагати військовим на суму від 5 до 8,3 млн гривень на рік. І цим дуже пишався, адже міг консолідувати суспільство і збирати такі суми. Тоді ми вже підлаштовувалися до таких сум. У 2021 році мені здавалося фантастичним те, що вдалося доставити на фронт 100 дронів. Зараз, коли ми вже наближаємся до позначки 5 тисяч квадрокоптерів, десятки комплексів БПЛА, тисячі одиниць оптики, засобів зв’язку, – то ці об’єми і бюджети цілком не вкладаються в голову. Я у фонді не один, це все результат праці людей, яких розкидано від Перемишля і Львова до Дніпра і Краматорська. Люди – фундамент такого фантастичного результату.

– Можете розповісти детальніше про вашу команду? Хто за що відповідає, які напрямки веде?

– Почати варто з Анни Гвоздяр – директорки фонду. Вона у топі операційної системи фонду. За нею вже є певні департаменти: мілітарний і гуманітарний штаби. Є Катерина, яка керує гуманітарним штабом, є Рома Синіцин – керівник військового напрямку. Якщо діяльність мілітарного напрямку – це вітрина нашого фонду, то робота гуманітарного департаменту є не так сильно підсвіченою. Але це важливий напрямок, необхідний людям. Є окремо підрозділ департаменту тактичної медицини, його очолює Олексій Полухін. Є Андрій Шувалов керує структурним підрозділом, що займається закупівлями та логістикою.

Тобто це великий живий організм, який постійно еволюціонує.І на цьому хотів би акцентувати, бо ми вже трошки більше, ніж просто «купи і привези».

Проводимо навчання – вчимо і цивільних, і військових. Меморандум, який ми підписали з військовою школою «Боривітер», дозволив збільшити кількість курсантів по різних напрямках навчання: топографія, управління боєм, лідерські курси для сержантів… Загалом це 11 різних напрямків. Якщо раніше школа щомісяця випускала 600 інструкторів, то нині – 1500, майже втричі більше.

З-під крила фонду вийшло близько 20-ти центрів готовності цивільних у 18-ти регіонах України. Це точки, де ми вчимо людей базових азів поведінки під час обстрілу, навчаємо стрілецької справи, тактичної медицини. Важливий напрямок – робота психологів з людьми, які не знають, як правильно спілкуватися з військовими, які повертаються з фронту. Це величезна проблема, бо навіть діти іноді не знають, як себе поводити з татом, який повернувся з війни не в кращому психологічному стані.

Окрім цього, є багато міжнародної роботи, бо наш фонд небезпідставно сприймається іноземними партнерами як квінтесенція громадянського суспільства в Україні. Країни Заходу шоковані, наскільки об’єдналася українська нація.

Виступаючи в конгресі США, я казав, що не дуже коректно поділяти військових і цивільних, краще називати нас як тих, хто воює безпосередньо зі зброєю в руках, і тих, хто підносить їм кулі.

Лише за листопад та грудень 2022 року наша команда була в Берліні, Брюсселі, Нью-Йорку, Філадельфії, Вашингтоні. Ми з вами є для них феноменом. Там немає такої культури, як збирати гроші і купувати зброю для армії. У свідомості будь-якого платника податків закордоном армія – відповідальність уряду. А ми тут творимо такі фантастичні речі.

– Ваш фонд і справді став важливим чинником консолідації суспільства. Одним із таких потужних моментів єднання був організований вами збір коштів на закупівлю «байрактари». Тоді сума перевершила будь-які очікування. Як ви познайомилися з блогером Лаченом і як виникла ідея провести цей мегазбір саме з ним?

– У нашого фонду в Дніпрі є логістичний хаб, куди я приїхав стосовно певних робочих питань. А наші військові координатори сказали: «Слухай, тут, в Дніпрі, є молодий чоловік, який робить якусь фантастику в телеграмі».

Я не знав хто це такий, але мені страшенно сподобалися темпи його зборів.

І я вирішив, що нам треба «подружитися» (сміється). Покликав його на зустріч, він погодився. Я запропонував Ігорю за «знайомство» зібрати на 5 евакуаційних транспортних засобів. Лачен одразу запостив в телеграм пост про збір. До вечора гроші вже були.

Коли планувався збір на «байрактари», то фонд розумів, що це реально тільки за умови, якщо буде охоплено абсолютно всі верстви населення, незалежно від віку, статі, гендерної ознаки, віросповідання тощо.

І я набрав Ігоря, запитав: «В тебе є ще такі друзі, про яких я не знаю, але у яких велика аудиторія?». Лачен відповів, що він у чаті з 226-ма іншими інфлюенсерами. Саме так про цей збір ми достукалися в кожні двері.

– Ви говорили про зміни сприйняття Заходом України. А що змінилося у вас всередині з повномасштабною війною?

– Я перестав казати військовим, насамперед, снайперам, мінометникам, які присилали звіти про свою роботу, щоб вони цього не робили. Раніше я не завжди отримував задоволення від смерті людей, ким би вони не були. Зараз у мене немає цих стримуючих моментів, ба більше, я розумію, як наш фонд долучається до того. З останнього є дуже цікавий кейс.

Просто уявіть: летить російський літак, наші військові його збивають, він падає. А потім хлопці приїжджають і вирізають кусок заліза з цього літака. Далі спеціаліст перетворює цей звичайний шмат заліза на своєрідні брелки, і ми отримуємо якісну сувенірну продукцію, де є QR, на якому написано все про збиття цього літака: коли його збили, хто це зробив і т.д. Ми поставили ціну тисячу доларів, і колекціонери зі всього світу та України розкуповують з великим задоволенням. Станом на сьогодні на виручені кошти з цієї сувенірної продукції ми купили 150 найсучасніших шоломів для наших пілотів.

– Безсумнівно, українці вміють донатити, але, можливо, ви маєте якісь поради, як цей процес зробити ще ефективнішим?

– Регулярність доната – це дуже, дуже важливе питання. Бо є частина людей, які донатять емоційно, наприклад після чергового ракетного обстрілу. Донати можна, звичайно, прив’язувати до емоцій, але краще підходити до цього процесу з холодною головою. Сума і кількість разів місяць – це вже ваша особиста історія.

Минулого року я багато часу «вбив» на те, щоб розвінчати міф, що не варто донатити, бо маленький донат – це соромно. Було багато людей, які вважали, що 20 гривень не змінять ситуацію. Море складається з крапель, а робота фонду – з оцих 5,10, 20 гривень.

Найменший донат нашому фонду щомісяця – це 1 копійка, і вона не менш важлива, ніж 1.000.000$. Запам’ятайте: не буває маленьких донатів, бувають різні можливості. Ось і все.