Олександр К., солдат 25-ого окремого батальйону ЗСУ, вступив лав Збройних сил у березні 2022 року. Вподобав собі позивний «Шабля». Не стримуючи в очах лукавих іскорок, пояснює: це, мовляв, спрощений варіант фрази «Тихіше, будь ласка, панове!». Отримав бойову посаду кулеметника і зброю – РКК (ручний кулемет Калашникова). Це відбувалося у стінах столичного Грінченкового університету – там тоді діяв один зі збірних пунктів Тероборони. Деякий час Олександра навчали новій військовій професії в Києві, потім продовжили підготовку під Броварами, а звідти групу передислокували під Канів.

«Мешкали у школі біля Канева, – пригадує Олександр. – Якось до мого побратима підходить дівчинка: «А я Вас знаю, Ви з РПГ йшли». Довідався, що їй 8 років і що вона переселенка з Харкова. Восьмилітня дитина, а вже впізнає ручний протитанковий гранатомет! Отаке нині дитинство».

Олександр ділиться роздумами в затишній читальні бібліотеки Грінченкового університету: у знайомі стіни, які півтора року тому благословили його на ратний шлях, тепер запросили організатори проєкту «Жива бібліотека» – розповісти про свої фронтові будні студентам і викладачам. Скористалися нагодою: «Шабля» перебував у столиці на реабілітації.

До фронту, зізнається, вважав себе психологічно стійким, а тепер навіть у тиловому спокої реально чує канонаду: «Банально займаєшся буденними справами, і на рівному місці причуваються прильоти».

Хтось зауважить: закономірно. Але якими законами можна виміряти смертельну небезпеку передової? Хіба що законами виживання?

«Прийшли із побратимом на точку кулеметника, я спробував там зайняти позицію, – «Шабля» нанизує свої спогади аж надто буденно – наче про звичайну житейську пригоду. – Вона, та позиція, була незручна, тому вирішив розширити окоп. Почався танковий обстріл, пролетіли повз нас два снаряди. Був вибір: повернутися у свою «льожку» або перечекати тут. Чомусь шарпонуло побігти на стару позицію. Ворожий танк опрацював хвилин 15-20. Коли трохи стихло, підвів голову, а там, де я мав бути, – вирва: пряме влучання».

На «нулю» Олександр від початку липня 2022 року.

«Коли йде обстріл, – розповідає, – все, що ти можеш зробити, – впасти. Якщо кудись просуваємося, відразу вихоплюємо зором можливі місця для укриття. Завжди максимально уважний, дивишся куди ступити, що біля тебе, з якої сторони можливий напад. Стараєшся максимально аналізувати ситуацію. Обстріл – це найстрашніше. Лежиш і думаєш: твоя чи не твоя?..»

У рідкісні хвилини, коли на постійному пункті дислокації (ППД) можна було зв’язатися з рідними, найперше цікавився здоров’ям кожного, а вже потім місцевими новинами.

Між собою військові називають «санаторієм» третю лінію передової. «Є бодай якась кухня, там ми могли приготувати собі їжу. У відділені були солдати – професійні кухарі: могли здивувати такими стравами, яких і в київських ресторанах не подають. А може це просто там усе таке смачне… Не знаю».

В бойових умовах, зауважує «Шабля», дуже надихала велика кількість «волонтерки». Дякує всім волонтерам за їхню святу справу. Якось, згадує, отримав коробку печива. На ній був напис: «Повертайся живим»… Досі пам’ятає, як щемно тоді озвалися в душі ці напутні слова.

На окопне харчування не скаржиться, попри те що годували в основному «сухпаями». «Чесно скажу, я не перебірливий. Втім, одного разу на позиціях копали окопи. Три дні без води, тоді не було можливості підвезти все необхідне».

Про забезпечення відповів коротко: «Мінімальне забезпечення є. Нам видавали бронежилети із керамічними плитами, вони витримують 1 постріл, у кращому разі 2».

Розповів історію одного з боїв. Ближніх, коли ворог підійшов за 25 метрів до позицій ЗСУ і намагався захопити їх штурмом.

«Позиція у нас була у формі «Г». Ми втрьох на горі прийняли атаку. На жаль, були 200. Згодом приєдналися до решти підрозділу – там також були поранені та вбиті».

У тому бою поранило й Олександра: «Прошило обидва великі пальці однією кулею. Прилетіла граната, перша думка: ну хоч швидко, нічого не відчую… Але встиг викинути її з окопу».

Після бою Олександра евакуювали в Краматорськ, вийняли осколки, а потім перевезли у шпиталь міста Дніпра. «Лежу, – оповідає, – на операційному столі, Помітив на підвіконні шуруповерт, думав, то просто випадковий інструмент, для ремонту, поки одна з операційних медсестер не взяла його в руки».

Цей інструмент відіграв неабияку роль в операції: ним прикручували металеві спиці, які відтепер мали рухати понівечені Олександрові пальці.

Одразу після операції «Шабля», тренуючи фаланги,.. збирав шафи. Впорався з чотирма. А наступного ранку, коли до нього в палату зайшов хірург довідатися про самопочуття, бадьоро виструнчив великого пальця:

– Во!

Коли студенти-грінченківці спитали його, що найважливіше у бою, відповів одним словом:

– Вижити.