Війна навчила кожного цінувати звичне. Навіть маленькі дрібнички, які доти робили наше життя яскравішим. Тишу, світанок, прохолодну постіль, ранкову каву, улюблену книжку, зручний одяг, гарячий душ, шлях до роботи, привітних колег, парк біля дому, родину, друзів… Чого ще можна бажати для щастя? Вже й нова машина не проймає, і брендові «шмотки», і навіть курорт на Мальдівах… Тільки мир – переможний, жаданий… Він воістину життєво важливий.

Коли хтось намагається силою забрати твоє, не час розпатякувати про толерантність чи «мову агресії». Коли вбивають твоїх сусідів і ти чуєш їхні моторошні крики, вже не думаєш про «не убий». Забуваєш слово милосердя, коли бачиш озвірілого ворога. Стискаєш зброю – байдуже, автомат це чи ручка, скальпель чи казка дитині на ніч. На тебе скидають ракети і бомби, у тебе ціляться гармати і кулемети, а ти мов та кульбаба, яка пробиває асфальт на шляху до сонця. Нелюди хочуть тебе вирвати, розтоптати, а ти затято вижив. І переміг. Ожив у силі і став премудрий пам’яттю.

Зневіра, утома, страх – це те, що поруч з нами. А у нас віра, любов, надія. І правди сила, «яка звойована ще не була».

Сонце сіє квіт, пташки величають весну, а у нас на душі все ще лютий. Лютий ранок 24-го…

Іноді навіть складно уявити життя до війни.

Читаю Бориса Грінченка.
Щастя дурно не дається:
Тільки той його придбає,
Хто за його в житті б’ється.

Такі пророчі, такі явні, такі прості слова. Але яка у них Потуга. Вся мудрість, увесь досвід історії нашої у цих радках. Напутніх для нас. Боронимо свою країну, себе, майбутнє дітей. Захищаємо весну світу.