Взявся написати – «вчитися у ізраїльтян», але передумав, бо Шимон Перес часто-густо йшов супроти своїх співгромадян. Зрештою, я не поділяю захоплення багатьох наших українців воюючим Ізраїлем, мовляв, і Україні треба брати приклад з країни, яка стільки років живе в умовах постійної війни\терору.

Вибачте, чому ж тут вчитися, якщо Ізраїль за 60 років не може ні перемогти палестинців, ні домовитися з ними (де розхвалена єврейська здатність домовлятися?)…

Але якраз Шимон Перес і ламав ці ізраїльські стереотипи. Тому вчитися українцям треба не в ізраїльтян загалом, а саме в Шимона Переса, книжка якого «Дрібних мрій не буває» щойно з’явилася у видавництві «Book Chef».

70 років — в ізраїльській політиці (прожив 93 роки) – від молодіжного лідера до президента. Двічі був прем’єр- міністром, працював на різних посадах у 12 урядах. Ніколи не був у відпустці. Та головне все ж інше – він перетворив ізраїльську економіку із соціалістичної на капіталістичну, зробив Ізраїль ядерною державою (агов, Леоніде Кравчук!) і досяг миру з палестинцями та йорданцями.

При цьому, уряд очолював лише три роки сумарно, а посада президента – більш ритуальна, ніж реальна. Тобто сила його впливу була такою, що він здійснював найграндіозніші справи, не маючи абсолютної влади. Не те, що деякі наші політики, котрі нюняли, мовляв, мало влади. Коли ж отримали більше, аніж повну – побудували олігархат з відверто бандитським ставленням до українського народу. Я про земляка Кучму, до речі.

Можливо, причина ще й у тому, що коли малий Шимон емігрував із Вишневого (нинішня Білорусь), то його дід-рабин наказував: «Завжди залишайся євреєм!». А Кучма, коли голосували за незалежність України, офіційно писався росіянином, а ставши президентом України, то всіляко намагався російську мову пропихати та ще насаджував російську церкву…

Чернігівець-українець, який прожив кілька років в Ізраїлі (дружина — єврейка), коли я спитав про Шимона Переса, зразу відповів: «Україні не вистачає такого Шимона! Він створив ядерний Ізраїль!».

Це справді було фантастично: маленька країна, яка ще ледве трималася на ногах, раптом (Перес трохи описує, як французи продали їм ядерну установку) стала світовою завдяки володінню ядерною зброєю. І арабські країни, що намагалися скинути Ізраїль у Середземне море, зупинилися. Якось не хочеться проводити аналогії з українською ядерною зброєю… Зате Кравчук досі в авторитеті і з поважною артикуляцією вдає роль батька нації…

Ізраїль будувався як соціалістична держава – тому і Сталін його підтримував і, власне, юридичне проголошення держави відбулося завдяки комуністам, представник яких – наш земляк із Сосниці, радянський дипломат Василь Тарасенко, довів його в ООН до формального завершення.

Сам Шимон Перес згадує, як молодими, щойно прибувши в Палестину, вони гаряче дискутували про Маркса, Лєніна, Троцького. Сам Бен-Ґуріон, фактично засновник держави Ізраїль, настільки був фанатиком соціалізму, що молодому Шимону, коли випадково підвозив його до якогось міста, раптом, ні з того ні з сього, став кричати (саме кричати!) про Троцького. Що не завадило юному Шимону стати палким послідовником Бен-Ґуріона, але й … відмовитися від соціалістичних принципів в економіці, коли гримнула криза. У цьому нема нічого дивного – згадаймо, для прикладу, капіталістку Маргарет Тетчер, яка за потреби націоналізувала шахти. Тобто урок того ж таки Переса: якщо це в інтересах нації – не треба триматися за ідеологію.

Шимон Перес зробив ще одну нечувану для ізраїльтян річ – провів переговори з Ясіром Арафатом, якого всі в Ізраїлі називають вбивцею дітей. В принципі, це було неможливо. Недарма Іцхака Рабина, який, як прем’єр-міністр, проводив заключні акції підписання мирної угоди з палестинцями, вбив терорист. І він не араб – терористом був таки єврей.

«Коли 1984 року я став прем’єр-міністром, моїм найвищим пріоритетом став мир. Протягом перших чотирьох місяців на цій посаді я виконав план із виведення наших військ з Лівану, де Ізраїль вів безглузду й безрезультатну війну» — пише Шимон Перес. Це, власне, чи не найбільша його критика своєї держави, бо він скрізь уникає критики.

Проте мало цю війну назвати безглуздою, якщо виходити з принципів історичної правди. Адже під приводом знищення баз воюючих палестинців Ізраїль грубо порушив суверенітет Лівану і два тижні бомбив усе, що було живе біля кордону, на півдні Лівану. Переважаючі сили ізраїльтян знищили всю інфраструктуру цієї частини країни. Керував цим процесом Аріель Шарон, якого невипадково мусульмани прозвали «бейрутським різником». Тільки втручання ООН допомогло зупинити насильство.

Виправдовує Шимон Перес і агресію Ізраїлю проти Єгипту, бо той, мовляв, готувався напасти. Охоче віримо, але пригадуємо, що Сталін теж готувався напасти на Німеччину, та все ж агресором виступив Гітлер, а не Сталін… А Сталін всі свої атаки (як на Фінляндію) також виправдовував провокаціями іншої сторони. Недарма, виходить, в ізраїльських та радянських політиків одна основа – марксизм…

Шимон Перес уникає критики і своїх колег в ізраїльській політиці, але все ж один красномовний епізод наводить. Він уже домовився був з королем Йорданії Хусейном про мирну угоду, фактично підписав її, а прем’єр-міністр Іцхак Шамір  відкинув, бо, бач, не йому діставалася слава. Як наслідок — «на Західному березі та в секторі Ґази розпочалося жорстоке повстання, так звана, перша палестинська інтифада, після якої залишилися заплямовані кров’ю вулиці і виснажена страхом і розчаруванням країна».

Тільки 1992 року партія «Лікуд» Шаміра (до якої, до речі, належить і теперішній прем’єр Натаньягу, що є другом Путіна) програла, і Шимон Перес разом з Іцхаком Рабіном змогли провести переговори з лідером палестинців Ясіром Арафатом та почати процес миру, за який всі троє отримали Нобелівську премію, а два народи – шанс миру.

Шимон Перес відійшов, але його велике прагнення лишилося нереалізованим: «Євреїв учать, що всі народжені за образом Божим. Щоб повірити цьому фундаментальному принципу, єврейська держава має прийняти демократію, яка потребує цілковитої рівності між євреями і не євреями».

Справді, заміри у нього були грандіозними…

І ще слова великого єврейського оптиміста: «Оптимізм і наївність – це не одне й те саме. Те, що я оптиміст, не означає, що я очікую на мир з любові; я просто очікую на мир із необхідності». Останнє, що зробив у житті 90-літній політик – заснував Центр миру Переса.