Український стендап упевнено перетворюється на якісну індустрію із своїми «родзинками» та новаціями. Комедія – насправді спосіб не лише відпочити, розслабитися, але й відрефлексувати цілу низку подій навколо. Навіть воєнне лихоліття.  Сольники у бомбосховищі, марафони «розпайки» в ютубі, меми навіть у новинах і нескінченний потік жартів у соцмережах щодня роблять свою справу : «розкручують» людей,  заряджають бадьором. 

Я поспілкувалася з відомими українськими коміками й дізналася про те, як змінилися їхня кар’єра і творчість після 24 лютого. І яких сенсів нині набуває гумор.

Антон Тимошенко:

– Я б не сказав, що якось змінилося ставлення до гумору. Я просто і до війни ідеалізував стендап, вважав, що його можна використовувати, щоб доносити якісь важливі теми: навіть якщо це не дуже смішно, треба вміти запакувати в гумор. Я собі й раніше ставив таке завдання, а з початком війни ось ця цінна функція стендапу активізувалася.

Комедія – також елемент інформаційної війни та розкрутки для людей. Я ставлю перед собою дві мети: приниження росіян та розвагу авдиторії. Війна зараз в активній фазі, дуже тяжко, знаєте, зробити висновок про своє світобачення, бо багато що змінюється. Спершу був етап ейфорії, коли почали відбивати росіян, потім був відкат емоцій, потім знову ейфорія, бо, приміром, зброю отримали, «Євробачення» виграли, далі знову емоційний спад, бо Папа Римський чудить… Війна входить у свій «робочий графік» і через це мозок блокує якісь глибокі думки про роль стендапу. Тому в мене тепер практичні завдання: жартую, щоб веселити і «закопати» росію. Це тактичні цілі, не стратегічні.

Чи не перші жарти після вторгнення, які розійшлися, були російською мовою: «русскіє, виходітє на мітінґі – вся ваша армія у нас» і «помнітє, что єслі ви внє політікі, то снаряд вас может облєтєь». Або ще: «Всі російські курсанти, які прилетіли в Київ, отримають залік автоматом». Я не знав чи жартувати треба, я просто почав щось писати в соцмережі, щоб не з’їхати з глузду. А люди дуже дякували, їх це розряджає. Дуже зайшла «антиросійська медитація», я тоді зрозумів, що люди потребують такий контент.

З критикою, що це, мовляв, «не на часі», до мене не приходять. Може, щось там є, але це крапля в морі, люди сприймають гумор чудово. Просто треба жартувати обережно. Я поки що по мінному полю комедії ходжу цілим.

Українці багато жартують, тому що ми емоційна нація : ми любимо і плакати, і радіти, і сміятися, в нас це дуже виражено. Це видно навіть у побуті чи обрядах. Гумор – один із проявів емоцій, його дійсно багато. А як ще переживати війну й такий важкий досвід? Люди виливають свою емоційність у створення приколів або інших смішних речей.

Дмитро Поліщук:

– Насправді, ставлення до гумору ніяк не змінилось. Я ще більше переконався в тому, що це один із інструментів не тільки бороти стрес, але й заявляти якусь свою позицію щодо людей, подій чи явищ. Сам гумор став чорнішим у відповідь на події. Змінився контекст, змінилася тематика, але це все ще спосіб комунікувати, ділитися досвідом і дати собі та іншим трошки видихнути і відволіктись.

Перші півтора місяця пройшли як в тумані. Я не випускав телефон із рук і якщо писав щось смішне, то це якісь твіти. Потреба жартувати не зникала, бо це мій спосіб взаємодяти зі світом. Просто це не було якимось чітким записаним матеріалом для виступів – скоріше приколи в діалогах з родиною та друзями.

Люди приходять із різною реакцією, але це взагалі не щось нове для стендапу. Просто тепер є вагоміша аргументація для того чи іншого зауваження – тут вже дивлячись що саме прийшли критикувати.

Повторюся: гумор для багатьох людей – інструмент взаємодії зі світом, який допомагає відрефлексувати ту чи іншу подію чи просто поділитися досвідом. А меми – чудова форма для цього. Я не думаю, що українці аж так багато жартують. Ми переживаємо чи не найбільший стрес у житті й актуальніших подій ні для кожного окремо, ні для країни в цілому, мабуть, просто немає. Тому все інфополе напхане війною і її подіями, зокрема і мемами.

Мій найкращий жарт, як і всі інші жарти, я розповім на своєму сольному виступі, який планую на кінець серпня. Може, до того часу напишу щось справді якісне. Приходьте!

Сергій Чирков:

– Моє ставлення до гумору не змінилося, ніяких нових сенсів не набуло. Але змінилося ставлення до життя, тому це, звісно, віддзеркалюється на моєму гуморі. Я став відповідальнішим не тільки через війну, а й через дорослішання в принципі, тому поки що загальну картину не можу відрефлексувати.

Ми жартували багато і до війни, бо була дуже напружена ситуація. А потім, як тільки почалася війна, так одразу й почав жартувати, бо це допомагає відволіктися й це природня реакція психіки. Можливо, мій досвід не дуже релевантний, тому що 24 лютого я був закордоном і там було трохи легше.

Жодного разу мені не казали, що гумор не на часі. Чув, що деякі це стверджують, але особисто таких людей не зустрічав. Я їх розумію, і їхній біль теж треба прийняти, головне, аби вони не нав’язували свою думку іншим. Усі ми реагуємо по-різному.

Сучасна культура дуже зав’язана на мемах, тому і через це ми багато жартуємо. Зараз несеться якась пост-пост-пост-постіронія, просто дика. Якщо задуматися, українці – дуже весела нація, нам нав’язують багато журби, але при цьому ми залишаємося з природнім почуттям гумору. Україці просто круті!

На мою думку, найкращим автором жарту за період війни є Володимир Зеленський. Пам’ятаєте, як він протралив путіна з мікрофоном. Наприкінці свого виступу він взяв мікрофон і показав, що він живий, що його мікрофон справжній. Це, як висловлюються коміки, «роз*об».

Павло Харченко:

– Саме ставлення до гумору, певно, не змінилося. Я й до війни думав, що комедія – чудовий спосіб побороти якісь життєві складнощі, а з 24 лютого це тільки закріпилося.

Потреба жартувати з’явилася з перших же хвилин, тому що це краще, ніж просто сидіти й дивитися в стіну. Мій перший жарт був про те, що перед початком коронавірусу моя кар’єра стендап-коміка почала зрушувати з місця, мене тоді вперше покликали на платну вечірку, але все закрилося на карантин. Потім у мене з’явилося ще кілька вечірок, запланованих на один місяць, але знову почався дуже жорсткий карантин і все скасувалося. На початку цього лютого я звільнився з роботи, щоб більше розвиватися як сценарист і актор, в мене були замовлення й кастинги, стендапи. І ось війна. Тому я жартую: якщо ви бачите, що в мене все добре, – збирайте «тривожну валізку», купляйте воду, крупи, туалетний папір, бо щось насувається.

Багатьом людям тяжко, але вони бачать людей поруч, яким трохи легше. Тому вони й кажуть, що сміятися й лізти із жартами не треба. Але коли ти розумієш, що в будь-яку мить може прилетіти до тебе або сусіда, то не хочеться сидіти з похнюпленим обличчям, хочеться жити.

На українців за всю історію випало багато випробувань, але ми не хочемо здаватися. Сміх – одна така невеличка зброя в цій війні, яка допомагає триматися. Меми із «рускім кораблем» або «я зараз покажу, звідки напад готувався»  вже через місяць були всюди, навіть у вайбер-чатах під’їзду. Українці в перші дні бачили жарти, це підіймало бойовий дух, ми просто-таки нищили реготом «свинособак російських».

Мій улюблений жарт про те, що росіян викинули з Київської, Чернігівської, Сумської областей, зараз продовжують викидати з Харківської. Але не треба думати, що це швидко скінчиться. Потім на нас чекають «русня-дельта» та «русня-омікрон» або інші штами цієї зарази. Проте не треба хвилюватися, науковці вже поставляють армії вакцину: в ЗСУ є «пізюлі-пфайзер» та «пізюлі-модерна». Також є «піз*юлі-астразенека», але від них рука болить. Не переживайте, в росіян теж болять руки, але то так – фантомні болі.