В цьому навчальному закладі села Сахнівки, що неподалік Черкас, особливо цінують працю, доброту, взаємоповагу. Такі моральні, ментальні орієнтири Авторського Олександра Антоновича Захаренка ліцею. Педагога, котрий не просто вчив дітей грамоти чи вкладав їм виписані шкільною програмою знання, а формував Людей.

Його називають «директором від Бога», але він незрівнянно переріс коло своїх посадових обов’язків – був  філософом, будівничим, добротворцем. У його школі все працювало та працює за законом людяності, а не бюрократії. І навіть зараз, через десятиліття по його смерті, цей дух – живий і творчий.

Серце села

Сахнівка могла би бути звичайним українським селом, якби не школа, яка стала її серцем і гордістю. Саме завдяки Олександрові Захаренку на її території з’явилося те, про що сахнівцям і не мріялося: басейн, обсерваторія, музей, парк і навіть власна електростанція, яку допомагали будувати старшокласники. До слова, все в цій школі створене руками дітей, учителів і місцевої громади. Можливо, саме тому її неможливо повторити – її можна лише відчути.

«Школа – це не стіни. Це люди, які в ній живуть», – любив повторювати Олександр Захаренко. І ця фраза мудреця-педагога стала для мешканців Сахнівки, його учнів стилем життя.

Тепер на сахнівській педагогічній ниві продовжують його справу вдячні вихованці і спадкоємці. Територія ліцею, площею близько п’яти гектарів, – це  п’ять сучасних центрів, які охоплюють навчання, творчість, спорт, виховання й працю. Тут діти, отримучи знання, вчаться жити.

Зліт добротворців

Щовесни Сахнівка наповнюється особливою енергією свята – приймає «Зліт добротворців». Вже традиційний, бо започаткований самим Олександром Захаренком ще у 1980-х. Кілька днів у школі празникує добро: учні, вчителі, випускники та гості з навколишніх міст і сіл збираються, щоб поділитися історіями, проєктами, піснями й танцями. Так вшановують пам’ять великого педагога, продовжують його справу – творити добро не словами, а діями.

Тепер свято організовує Набутівська сільська територіальна громада на чолі з Іриною Величко, допомагає відділ освіти, культури молоді та спорту, очолюваний Юлією Михайлюк. Програма насичена й різноманітна: для дітей варять кашу просто на подвір’ї, проводять змагання, дарують подарунки школам, організовують патріотичні заходи, спільні виступи самодіяльних митців. Атмосфера тут справді магічна: кожен учасник, незалежно від віку, стає частиною великої родини, для якої головне – вчитися творити добро, відчувати єдність і радість спільних справ.

Це не офіційна церемонія, а щира зустріч тих, хто вірить, що школа може бути джерелом світла. І щороку це світло осяває знову – у дитячих очах, у старих деревах, у голосах тих, хто продовжує справу Олександра Захаренка.

Виховував душею

Він умів бачити в дитині не оцінку, а потенціал. Не карав, а пояснював. Не примушував, а надихав. Його методика ґрунтувалася на простій і водночас неймовірно складній істині: «Дитину треба любити не за щось, а просто так – за те, що вона є».

Учителі згадують, що навіть на перервах директор міг підійти до учня, обговорити з ним якусь життєву проблему, а потім допомогти знайти вирішення через творчість, працю чи спільну справу.

Тепер Олександр Захаренко навіки закарбувався іменем Сахнівського ліцею, став його небесним патроном. І навіть ті, хто не встиг побачити його за життя, відчувають його присутність. Тут його директорська кімната – маленький музей духу педагога. На стінах – світлини, нагороди, дитячі листи. А на подвір’ї, серед зелені, стоїть пам’ятник – простий, без пафосу. Та, мабуть, найкращий пам’ятник Олександрові Антоновичу – сотні його вихованців, яких він вивів у люди.

Орієнтир

Феномен Сахнівської школи не в тому, що вона з басейном чи з лабораторіями. Що приймає добротворців. Феномен у тому, що вона навчає: доброта – це теж знання, яке варто передавати від серця до серця, з покоління в покоління. Її творець довів: школа має стати місцем, де виховують не лише розум, а й серце. І саме таких шкіл нині нам бракує найбільше.