Ця експозиція найперше має своє осібне пахілля. Не аромат, а саме пахілля, пах. Так пахне щасливий достаток, мир, материнство, Різдво, Великдень…

Таким пахіллям живородить Весілля – від таїнства нарізання старостівського хліба та від ритуалу «бгання короваю», з отим приспівуванням «А в нашої печі Золотії плечі, А орлові крила, Щоб коровай гнітила» – і аж до вінця, до прославлення весільної шишки:

Ой край, дружбонько, коровай
Та й нам, дружбечкам, подавай!
Старим старикам кришечки,
Молодим боярам шишечки,
А нам, дружечкам, голубці,
Щоб нас любили молодці.

Святий дух Хліба стрічає нас з родимого материнського лона, принаджуючи до Життя довгого солодким пахощем. Хліб вітає наші щасливі миті, возвеличує приростання роду, віншує жаданних гостей, скріплює дружбу і добре сусідство. І кожного у свій час земного фінішу хлібина спроваджує до міцних обіймів нашої уселенської матері. Гойдаючись на вікові карою зіницею, задивленою у небеса.

Сакральний, обрядовий, ритуальний… Величаві короваї огрядні паляниці, духмяні книші, калачі, як млинове коло, сонцеликі зільники, легкокрилі жайворонки, заманливі калити, вертляві бублики…

Це ж у нас, у нас! В Україні хлібодайній! Орії, трипільці, пращури наші, вічні вої-оратаї, передали нам запахущу дивородну ниву, населивши її віковічно на неопалиму золоту житню та пшеничну соломини. За них ухопившись, тримаємо отчину, землю, рід наш при хлібі насущному, пробираючись крізь неозор і сум’яття віків.

… Хлопчиком заглядав у низьке віконце, за яким мені підморгувала піч і празниково вбрані жінки з піснею й молитвою творили коровай. Заглядав крадькома, бо доки коровай не спечуть і не виставлять на столі під вікно величатися, нікому зі стороннім оком, навіть дитячим, не можна було зирити туди, де чудодіялася правічна таїна. А я підглядав, і – диво чуднеє! – заклопотані жінки мого чіпкого ока не помітили. І вже у глибоку сутінь, коли дебелого розпашілого щирозлотого князя весільного столу під спів господинь поставили під вікно, ми, дітваки, прикипіли до шибок, які миттю зомліли од диху хліба, вкрилися теплою паволокою. Шукали найменшої дірочки, щоб прикластися оком: кожен мав побачити, як коровай величається. Ми зачаровано пасли його поглядами, і хтось уже задихаючись од хвилювання шепотів: «Ой, диви-ися. Він росте… Росте… Велича-ається!»

Отак сьогодні завеличалися неповторні рукотворні подільські короваї-книші-паляниці-калачі – на виставці «Обрядовий хліб Поділля», в експозиційні залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Величаються в оздобі подільських рушників та килимів, коло сонцесяйного дивовижжя подільської миски.

Кличе українство майстровита і гостинна Вінниччина: «Сходься, роде, хлібець краяти!»