Щоразу, коли після бойового виїзду повертаюся живим туди, де нині мій названий дім (а наразі це місце під спальником і баулом), я ставлю собі просте запитання: скільки ще?

Мова не про те, як довго ще доведеться тут пробути. Не про лічбу наступних обстрілів і навіть не про кількість ухилянтів чи заробітчан…
Мене хвилює інше: скільки ще нам треба покласти здоров’я й життя, аби відмовилися від УСЬОГО російського?
Скільки ще масованих вражих атак потрібно на наші голови, домівки, на землю нашу,  щоб не чути більше отого «мнє так удобна» чи «я так прівик(ла)»?
Зрештою, скільки ще маємо відпрацювати бойових виїздів, аби їм, отим «прівикшим», нарешті доглупалося, домізкувалося, дійшло?