«До цих пір я не розуміла всієї серйозності війни», – сказала моя одинадцятирічна кузина. Її слова нагадали, наскільки сильно війна змінює життя навіть тих, хто ще не встиг пізнати світ у його повноті.

Ця історія повертає на три роки назад – у той день, коли мого дядька мобілізували. До війни він працював разом із моїм татом і старшим братом – робили натяжні стелі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вони намагалися втримати маленький сімейний бізнес, завели пасіку. Та згодом дядько вирішив піти добровольцем у військо.

З перших місяців їх, непідготовлених, без бойового досвіду, відправили на «нуль». Жодних деталей про місце чи підрозділ ми не отримували – і не питали, з очевидних причин безпеки. Як і не отримували жодного слова від нього самого. Потім була контузія, кілька коротких – по два тижні – відпусток додому, а далі знову – на передову. Згодом військово-лікарська комісія визнала його обмежено придатним. Відтоді він служить водієм: вивозить і завозить бійців на «роботу», як вони самі називають фронт.

Коли він уперше повернувся додому після контузії та довгого перебування на «нулі», ми зустріли мовчазного чоловіка з очима, сповненими болю. Схуд – шкіра та кістки. Сидів в улюбленому кріслі, у своєму улюбленому халаті, але це вже була не звична та знайома картина. Він намагався говорити, шукав підтримки в очах кожного, плакав. Кожне слово давалося йому з неймовірним болем.

Тоді ми почули історію, якої ніхто не очікував. Про те, як дядько разом із молодшим побратимом тримав позицію. Як уламком юнакові, котрий стояв поруч, стяло голову. І як він, обезголовлений, лежав у калюжі крові. Дядько говорив уривками, але навіть без слів було зрозуміло: ця страхітлива картина закарбувалася в його душі назавжди. Погляд, застиглий в одній точці, говорив ясніше за слова: дядько все ще був там.

До честі кузин, вони при татові не зронили й сльозини. Попри юний вік, трималися мужньо, щоб підтримати його. Але тільки-но виходили з кімнати, давали волю емоціям, мали виплакати свій тяжкий розпач. Потайки від дядька плакали і після тієї страшної оповіді. Ридма ридали. І я з ними. Схлипуючи моя молодша кузина промовила: «До цих пір я не розуміла всієї серйозності війни… Аж нині збагнула…».

Минуло трохи часу. Чимало, якщо міряти час війною. Дядько пережив контузію, кілька операцій на коліні, зміни посад. Тепер він служить під Києвом, має змогу часто навідуватися додому. Він уже так не замикається в собі, не такий мовчазний.