Жінки – прекрасна половина людства, чоловіки – сильна. Чи не на часі зламати цей прадавній стереотип? 

Румунка Софія Іонеску ввійшла в історію світової медицини як перша жінка-нейрохірург. Вона з’явилася на світ 25 квітня 1920 року у місті Фелтічені (повіт Сучава), в родині касира банку й домогосподарки. Медициною зацікавилася ще геть юною і неспроста. Відчула в собі непереборне бажання рятувати людей, коли познайомилася з батьком її найкращої подруги – лікарем Думитру. Він наче відчув це затаєне бажання юної Софії – часто ділився саме з нею цікавими бувальщинами зі своєї практики. Це щодалі більше захоплювало дівчинку, вабило до медицини. Остаточно визначилася у виборі професії, коли у їхньому класі сталася трагедія: від інфекції, занесеної під час операції на головному мозкові, помер Софіїн однокласник… Це, очевидно, стало ще й ключовим моментом при виборі Софією майбутнього напряму медицини. Вступати до медичної школи в Бухаресті Софію активно заохочувала мати. Можливо, саме її любов і віра в сили доньки дали серйозний поштовх до звершення неможливого.

Доля слала Софії не одне випробування на міцність: лише перший рік інтернатури майбутня лікарка провела спокійно, вивчаючи офтальмологію. Далі ж почалася справжня медицина, без вигадок і прикрас. Лише жорстока реальність…

Епідемію тифу Іонеску зустріла в Сучаві, у дуже погано оснащеній клініці. Рятувати життя в таких умовах – це справжнісінький жах! Але Софія була геть не із слабких і не з лякливих, щоб здатися.

У розпал Другої світової війни, усвідомлюючи вселенські масштаби трагедії, Іонеску добровільно зголосилася працювати з радянськими бранцями. Вступила в хірургічну службу лікарні, де й отримала перший досвід операцій. Щоправда, їй переважно доводилося проводити ампутації – жорстокі умови потребували жорстоких рішень. Софію не зламали ні бомбардування, ні сотні скалічених життів, ні жахіття масових смертей. Саме таких людей і варто називати ангелами на землі, якщо ті справді існують.

Перші Софіїні спроби в нейрохірургії були вимушеними, експериментальними й дуже ризикованими. Пацієнт – поранений хлопчик – потребував операції на головному мозку. І рятувати його довелося Софії – просто тому, що більше було нікому. Чи зринали тоді в її пам’яті спогади про смерть однокласника? Чи вагалася вона, чи борола свій страх, проводячи цю операцію? Стільки питань, на які немає відповідей. Хоча… Одна і найважливіша таки є. Хлопчик успішно переніс операцію, а згодом цілком одужав. Незважаючи на екстремальні умови, жінка дала йому шанс на щасливе життя.

У рік завершення кривавої світової бійні Софія Іонеску отримала сертифікат з медицини та хірургії.

47 літ свого життя вона присвятила нейрохірургії. Тільки-но уявіть, скільки людей вона врятувала за цей час! Сотні щасливих усмішок удячних пацієнтів. А це більше за найбільші багатства і найпишніші розкоші…

Її велике добре серце не дозволяло їй брати винагороди за свою роботу. Щоправда, від одної подяки вона таки не могла відмовитись. У 1970 році захворіла кохана дружина шейха з Абу Дабі. За їхніми законами, жоден чоловік не міг ввійти до гарему, а справді відомих жінок у медицині не було, рятувати жінку була запрошена саме Софія Іонеску. Тиждень лікування, і дружина шейха таки одужала. За порятунок коханої вдячний правитель вручив Софії 2000 доларів, подарував коштовні прикраси. Винагорода пішла на розвиток медицини.

Єдиним скарбом у житті Софії була її «золота команда»: Іонел Іонеску й Костянтин Арсені. Їхнє зіркове тріо стало першою неврологічною командою Румунії, яка заклала в країні потужну базу для розвитку нейрохірургії.

Попри славу, яка давно перемайнула кордони Румунії, Софія Іонеску понад 45 років пропрацювала нейрохірургом в одній-єдиній клініці. Фактично – до кінця свого земного шляху. Вона пішла з життя 21 березня 2008 року, залишившись назавше у сонмі найвизначніших жінок планети.