Сподар – господар, хазяїн.
(«Словарь української мови» Бориса Грінченка)

“23 січня 1931 року народився великий український журналіст Іван Васильович Сподаренко. 
Радянську газету «Сільські вісті» в незалежній Україні він перетворив на орган демократії, правди, національного відродження і справедливості. Він став засновником нової журналістської традиції: ріж правду-матку, незважаючи на звання і посади і не бійся нічого, захищай простого трудівника та Україну.
Його правди та мужності нам сьогодні дуже бракує. 
Був гнаний радянською владою і переслідуваний новим кланово-кримінальним режимом.
Пам’ятаймо про нього, бережімо його традиції”.
Олександр КАРПЕНКО, заслужений журналіст України

  *   *   *

Увібгати у кілька сторінок весь Родинний Всесвіт – треба неабиякого хисту. Чимало літ маю, але коли йдеться про мого батька, – не можу й досі погамувати у собі оте дитяче захоплення, з яким ми, троє його дітей, завжди чекали на нього з роботи, з відряджень. Чекали, як бога настрою і оптимізму. Як на нього чекали четверо його онуків, для яких він – єдиний Дідечко-Бог. Розумію, що отой своєрідний батьків культ (який в останні роки життя батьків зіграв з родиною жорстокий жарт) непомітно підтримувала мама, можливо, навіть підсвідомо звіряючи з тим образком, що його завжди носила у своїй пам’яті ще з п’ятирічного віку: обоє – і мама, і батько – «з волі і ласки» чужинців, котрі безборонно нищили український люд, ще зовсім малими дітьми лишилися напівсиротами. Бо, як бабуня Марія казала, «де луччих – побили». Мої діди – Василь Пантелійович Сподаренко і Корній Михайлович Устименко – були справді кращі з кращих. І господарями тямущими, і до людей привітними. А головне – родини почувалися  за ними як за кам’яницею. Не стало їх, загуляли злодійкуваті вітри, ув’язнили болем-тугою душі жінок, пошарпали дитячі долі… Тож наша мама непомітно, але любовно плекала в нас шанобливе ставлення до батька, до родини, створювала затишок, здавалося б, з нічого.

У дитинстві не все дано було збагнути, але що рік ми старшали, то більше дивувалися: як, зазнавши такої скрути, батьки не скаржилися на долю, не докучали  нам, дітям, жодним доріканням на кшталт «ось ми… якби мені колись», не затулилися від людей муром-стіною недовіри, підозр чи недоброзичливості. Навпаки, пам’ятаючи власні поневіряння і злигодні, намагалися обігріти-нагодувати-розрадити. Всіх, хто того потребував, а чи просто через брак душевного тепла у власній домівці чи навіть з прагматичніших міркувань прибивався до нашої. Тяглося до нас чимало люду, всякого. Здебільшого були добродухи. Ми, діти, найбільше любили гарних оповідачів. Дядька Юрка Троця, котрий, як сам казав, з легкої руки нашого батька пошився у письменники, чекали чи не найбільше: розумака-красень з вродженою волинською ґречністю умів створити довкруг себе якесь магічне коло, де затишно і радісно було малому і старому. Чекали і приїзду з Києва веселуна дядька Володю Лівенцева, який, теж придбавши трійко дітей, знав чим потішити дітвору – завжди мав гостинця. Траплялися й лихі, з маленькими жабенятами і здоровезними жабищами за душею, що, певно, заковтнувши заздрісного трунку чи просто знічев’я, з ницого обурення – мовляв, вони ще й радіють – намагалися уїсти, причавити, а то і вкинути в нашу родину бацилу недовіри анонімним дзвінком, погрозою. Батькам ставало мужності легким порухом розвіювати нашу тривогу: «Мучаться, бідолашні, пожаліймо, діти, їх». «Треба пожаліти, – підхоплювала й бабуся, – ич, як страждальців скрутило, навіть уночі Бог їм сну не дає, злоба розпирає, дзвонять… Бог їм суддя».

Бабуся – татова мама Ірина Григорівна –  мій надійний захисник, наш перший університет мудрості й добра, глибинного народного чуття чужого болю. З якою делікатністю вислуховувала вона перші мої «журналістські спроби»: фантазія інколи переливалася через вінця, а спинитися було тяжко. «Доладно, хоч записуй за тобою, підеш батьковою стежкою, тільки вже годі, спочинь, а далі ще нашу книжку почитаємо». «Наших книжок» було чимало, та була улюблена – «Українські народні казки, легенди, анекдоти», зачитана до дірок (згодом, вже працюючи у видавництві «Молодь» завідувачем редакції, випросила благословення директора Анатолія Івановича Давидова замість опасистого «піонерського талмуду» перевидати любі серцю казки, впорядковані Вікторією Юзвенко. В пам’ять про бабусю). Ми знали ту книжку ледве не назубок. Мимохіть, щось майструючи втрьох, так входили в казкові образи, що могли переповісти до кінця. Бабуся, наш домашній режисер, лиш інколи легенько підправляла інтонацію, наголос, а чи знову-таки мусила мене зупиняти, коли я перебирала на себе увагу, «дописуючи роль». «Жигарко, щось такого я там не завважила», – легенько спиняла, розглядаючи виліплену моєю сестрою Іриною диво-фігурку. «Ти ба, казковіша за казку», – тішилася бабуся, яка й сама мала художній смак і дуже гарно малювала. Брат Василь саме затулявся від нас: випилював з фанери лобзиком, а потім випалював малюнки – подарунки нам до свята. Бабуся змовницьки оберігала його таємницю. Хоч, звісно, від такої пронози, як я, нічого не втаїш, проте я не зізнавалася: очевидно, спрацьовував інстинкт самозбереження. «Так, будеш ти у нас, доки батько у від’їзді, за старшого», – підбадьорювала бабуся. Брат й справді ще змалку перебрав на себе чимало чоловічої роботи. «Годі, діти, прибирайте, скоро батько на поріг стане, а у нас не прибрано», – враз жвавішала бабуся. «І звідки таке знати: він казав, буде вночі, а ще не сутеніє», – не хотілося мені полишати забаву. «Не супереч, а швидесенько збирай речі, бабуся відчуває, отже, знає», – підганяла мама, яка не допускала, щоб ми сперечалися з бабусею, бо, казала, бабуся нас балує, а ми ладні і верхи вилізти. Казала незлостиво, але на мене діяло. Згадую: досить довго вважала маму рідною донькою бабусиною,  хоч була їй мама за невістку. Зрозуміла свою помилку, коли зайшла якось до нас у гості сусідка, теща редакційного фотокора, сама з далекої російської глибинки. З її «Григорьевна, я все удивляюсь, как это вы душа в душу с невесткой живете, я вот своего зятя…» – зрозуміла, що дечого збагнути не можу: хто кому хто. Дізналася – здивувалася неймовірно. «И вязать ему не буду», – сусідка зизооко позирала на плаття, яке мама приміряла бабусі: поспішала пошити до свят. «А ви оту сердитість із себе виженіть, враз полегшає, і зять покращає», – нараювала моя бабуся.

… Назустріч батькові висилали мене – «прикласти  до рани», бо ми всі враз змінювалися. Домашній безладний рух набував обертальності: довкруж батька. Ми ставали спокійні і дуже уважні: який би не втомлений батько, але без вечірньої розмови спати не ляже. Тим батьківським розмовам я дуже завдячую своїм світоглядом. Вперше у нашій невеличкій «хрущовці» почула, якого ми роду-племені і що діялося в Україні. Розумію нині, як боляче було чути рідним моє дошкульно-дитяче: «Чому в нас немає жодного діда?». Пізніше вже не питала: розмови батьків допомогли збагнути багато й дечого іншого. Зокрема, й те, що діялося на Волині, коли туди зі своїми порядками вдерлися «визволителі» – з нашими-таки підсобниками. Коли красуня тітка Оксана Троць виспівувала стишеним голосом після «Черемшини» незнайоме мені, якесь щемно-журливе «Очерет мені був за колиску, в болотах і родився, і ріс.  Я люблю свою землю поліську, я люблю свій зажурливий ліс», щось стискало у грудях: через оті відчуття і захотілося дізнатися більше.

Спочатку з нами не дуже зналися: казала мама, вважали «москалями», чужинцями (це нас, чернігівських!). Багато ж пройдисвітів нишпорило поміж зболених людей – засланих, та, на превеликий жаль, і серед свого брата вистачало сексотів.

Згодом нас признали. Пам’ятаю, як молочар, нестарий чоловік, якого бабуся десь нагледіла і пожаліла (був увесь у бинтах, бо потрапив у біду і дивом уцілів), завела до хати, щоб трохи перепочив, – заприязнився з нами, почав носити вранішнє молоко. Той молочар на сусідські підозри зауважив: «Дарма злого не лепечіть. Вони справжні, справніші за нас багатьох. Васильович  багато не говорить, а діло справно робить».

Тож недаремно, вже депутатом, батько обстоював, аби воїни ОУН-УПА мали однакові права з учасниками бойових дій: він добре розібрався у справі, душею доторкнувся до горя людей, на рідній землі загнаних у безчасся тільки за те, що самовіддано її любили. Вважав: довелося б опинитися у ту грізну годину на Волині – був би пліч-о-пліч з братами-волинянами. Траплялося, коли родиною ходили волинськими лісами, визбируючи чорниці та полюючи на диво-гриб, наш веселий вистриб стишував лісник, тихо вказуючи у гущавину: «Туди не йдіть… Провалля – не вибратися, – і, обертаючись до батька: – Кажуть поліщуки, досі стогін вчувається. Богу душу ті люди винні, більше нічого». «Затямте, – звертався до нас враз посмутнілий татусь, – скрізь і всюди розрізняйте людей і мерзотників, ким би вони не були. Он серед ветеранів війни є справжні герої, та до декого пільги й досі не дійшли, десь ті люди по селах трудяться, втрачають до решти здоров’я. А декотрі, вилупивши булькаті очі, за десятьох підгрібають, хоч напевне пороху й не нюхали, а людей мордували. Будемо писати про це, хоча знову дехто казитиметься». Ми знали: батько як сказав – так і робитиме, будь-що.

Як і більшість журналістських родин наша була завжди пройнята редакційними турботами. Тож змалку знала, на що ми наражаємося, коли, очоливши котрусь з газет, батько, категорично не мирячись із неправдивістю, шаблонністю і партійною «суконністю» у журналістиці, так би мовити, оживляв видання, орієнтуючи колектив лише на написання тих матеріалів, які цікаві читачеві і не руйнуватимуть традиції краю, а навпаки – підтримуватимуть і розвиватимуть. Згадується, як, очоливши «Радянську Волинь», був подивований, що газета обходить увагою відомих земляків, – і невдовзі зі шпальт видання зазвучало Лесине слово, завирувала пошта. У «Зорі Полтавщини» «Сорочинський ярмарок» потіснив нечитабельне й несмак, похмура газета враз заусміхалася до читачів добрим гумором Івана Миколайовича Дубенка, частим гостем якого був неперевершений Олександр Ковінька. Вже у «Сільських вістях» друкував тоді опального Олеся Гончара та вкрай дратівливий для владців роман «Чотири броди» Михайла Стельмаха.  

Полтава зустріла нашу родину лагідним кліматом і добрими людьми. Хоча прикро мене вразило, як піддався цей край підступному суржиковому російщенню.  Мама, чудовий російський філолог, знаючи ситуацію в Україні, жахалася: нав’язування такої російської – катастрофа для обох мов. Одна моя однокласниця-семикласниця ляпонула: «Гля, бандьора» ( у Луцьку я була «москалькою»). Пам’ятаю, розповіла батькові про образу, чим порушила неписане правило, встановлене мамою: батько дуже багато працює, отже, намагаймося не створювати йому додаткових проблем (це особливо стосувалося школи. І ми не створювали. Тож у школі батько був разів зо три, коли приводив кожного з нас до першого класу). «Не дивуйся їм, ще не скоро люди навчаться самостійно мислити, аналізувати, що ж відбувається з країною, з ними самими. Вважаєш за потрібне – обережно поясни… те, що можна». Батько знав, що це ризиковано, але вже покладався на нас, сподіваючись, що не будемо підлаштовуватися під чужу думку, не станемо покручами.

У Полтаві вперше я слухала «Наталку-Полтавку»: великий майстер розіграшів і сюрпризів, батько, вочевидь, того разу вирішив, що про справжніх полтавців розкаже найкраще… театр. Й справді, враження незабутнє! Глянула на батька – ніби сам зі сцени зійшов (був у вишиванці блакитного маминого гаптування, яка так пасувала до його русявого волосся, з уже ледь помітною сивиною). Спостеріг мою реакцію і був дуже задоволений: зачепило. Потерпав батько, аби не завіяло нас з України, казав, що й так по світах українців порозкидано – досить треба самим господарювати, а не зайдам. Дивував деяким українським діячам: для кого і чиїми силами вони збираються «розбудовувати». Коли своїх діточок по закордонах поприлаштовували. Якась подвійна мораль, казав, те, що проповідують, не сповідують.

А щодо владоможців, яким народ стає рідним хіба що близенько до виборів, мав чітке бачення: «Щоб не було після владарювання кожного, як після набігу ординців, мають запрацювати у нас принципи козацькі, гетьманські: коли державець відповідатиме перед людьми не тільки майном – життям своїм, добробутом своїх нащадків. Тоді й люди заживуть по-людськи, й Україна розквітне». Бо поки що, казав, все за Олександром Олесем:

Скільки політиків
різних пород!
Скільки політиків!
Бідний народ.

Сподівався батько на онуків, але й придивлявся: чи не втратили вони під тиском шаленої деідеологізації та деморалізації, що охопили суспільство, чуття справдешнього. Сподівалися і ми на них: аби доля берегла і самі шанувалися. Щоб створили родини, зі своїм справжнім Родинним Всесвітом, який оберігатиме і їх, й Україні допомагатиме одужати. Мріяли, аби досхочу могли наговоритися із дідом і бабусею, такого дивосвіту у чужій чужаниці не знайдеш. Щоби навчилися рятувати і вирятовувати справу всього свого життя навіть тоді, коли, здавалося б, вся гидь-чортівня змовиться стромляти палки в колеса. І видима, і невидима.

З цього приводу згадався добрий вчинок письменника Василя Лисенка: коли саме «доброзичливий тато-ідеолог-комуніст» Кравчук дав відмашку перекрити кисень усій родині неприборканого, непокірного редактора-українця Сподаренка, купка не менш «доброзичливих», «буцім-українських» письменників, зачувши теє, потішалася та, щоб догодити «всеможному ідеологічному божку», негайно до діла приступила: заходилася строчити донос на батька. Закликали підпрягтися і Василя Олександровича: «Раз Кравчуку надо, нужно помочь столкнуть этого украинца»… Прорахувалися: чоловік був войовничий, але не підлий, обурився й мене попередив про заміри пасквілянтів… Отаких беріїв-кагановичів, та й іншого покрученого люду ще є. Не тямлять, тішачись з нинішньої біди народної, що кожна така дія має шалену протидію. Що кара спіткає кожного, хто зазіхає на Україну, на українську родину. Нічого їх не навчила історія, ні давня, ні сьогочасна. Пересвідчилась вкотре: всіх, хто так чи інакше зумисне шкодив батьковій справі, його колегам і нашій родині, – життя неодмінно наздоганяло (казала бабуся, для кожного визначена кара Божа). Так воно є.

Мерзотник дбає про себе, а людина про людей. Батько завжди дбав про людей. Очевидно, відпрацьовував на роду написане, закодоване у прізвищі. Подеколи – з неабияким перебором, за рахунок родини. Де б не був – намагався забезпечити працівників житлом: у Луцьку і Полтаві будував будинки для редакційних (чого це варто було за радянських часів: проекти-кошториси-поїздки до Києва, заборони, затвердження!). Батько не любив зволікати: людям жити ніде! Тому витрачав не лише свою енергію, але й зарплатню на пришвидшення задуманого.  Дарма, що діти повиростали зі своїх суконь-пальт-штанців, мама ретельно все шила-перешивала, а ми вже котрий рік не могли зібрати на пам’ятника бабусі… А згодом моє п’ятнадцятирічне мешкання у  «комуналці», бо викидали із квартирних черг через батькову позицію. І відібрана у сестри майстерня, перед тим поруйнована і розграбована. І виживання затятими комуністками  з роботи  моєї мами… Ми постійно перебували ніби на передовій: не знали, звідки чекати наступний удар. Напруга ніколи не спадала.

Але батька підтримували завжди. Жодних нарікань. Нарікання з’являлися у щасливих новоселів: у когось вікна кухні не на той бік, у когось лоджія на півметра менша за сусідську… Батько дивувався, а мама усміхалася: звикай за добро таку дяку отримувати. Така «побутова дяка» повторювалася і в політиці. Мав батько мрію про українського де Голля. Видивлявся державника, який би зупинив кравчуківсько-кучмівську вакханалію і сприяв українському поступу. Разом з колективом редакції і читацьким загалом підтримав на виборах до Верховної Ради певну політичну силу. Та виявилося  і цим «кухня не з того боку, лоджія замала»: у владі не вироджуються лише справжні. Дивно, але і цього разу батько лиш дивувався та знаходив позитив у діях колишніх соратників: тішився, що зміг переконати їх добитися ухвалення Верховною Радою України Закону «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», яким цю трагедію визнано геноцидом українського народу. Казав: коли б ще домогтися, аби Росія визнала свої злочини перед Україною, у майбутньому уникнули б чималої біди.

Як у воду дивився.