Еміграція. Те, що, як я була впевнена, ніколи мене не торкнеться. Але тепер я там, і водночас тут. Розірвана надвоє, намагаюся почати все спочатку. Велика війна припала на мої «золоті роки», як люблять казати старші люди. Поки мої західні однолітки думали, де провести відпустку, в який університет податися (чи взагалі пропустити один рік, аби «пожити для себе»), я щоночі лягала спати з думкою, чи прокинуся наступного дня. Щось планувати не було сенсу – головною метою стало насолоджуватися тим, що вже маєш. Аж раптом я більше не тут. Я в безпеці. З купою можливостей та пригод, що вже чекають на мене. Ззовні зі мною все гаразд, а всередині – туман та параліч. Засудження та гнів на себе за те, що можу почати з чистого листа, коли інші мусять лишатися тут.

*  *  *

Я ще ніколи так не цінувала міцний сон, який не крають російські атаки. Звичне, необхідне для існування перетворилося на щось неоціненне. Але й там я не можу забути. Різкий звук трамвая нагадує дрон, що вражає ціль. І вночі, коли це відбувається що п’ять хвилин, оболонка лишається там, а мозок – знову тут. Мигдалеподібне тіло намагається попередити: «Цей звук – загроза життю, біжи!». Не зважає, що я далеко від біди. Та яке маю моральне право скаржитися, коли я вже не тут? Не тут, де інші тримаються.
Проте тут мені було легше – всі ми травмовані війною більш-менш однаково, і це об’єднувало. Але ж там я, як біла ворона. Розгублена, самотня… Так, зовні нормальна, бо інакше заради чого покинула дім?

Але з іншими «білими воронами» стосунки поки не клеються – ті досі каркають по-свинособачому. Їм невтямки, що так лише сіють блуд серед європейців: «Українська та російська – різні мови? Я завжди думав, що однакові». Хоча ні, тямка у них є. Просто вони сліпі. Не бачать проблеми. «Ми так прівиклі».

*  *  *

Та зміни починаються з малого. Зі щирого «Мене тригерить російська мова», коли питають, чи зручно спілкуватися «на язикє». З українськомовного заняття з йоги, бо цього разу в групі панувала рідна мова, і це дало силу дихати глибше. З чергового «Українська дуже відрізняється від російської, як і культура й традиції…», що не перестає дивувати іноземців.

Там, в еміграції, я нарешті планую. Навчуся «каркати» по-їхньому, опаную їхні правила, аби почати впливати по-своєму. Я хочу, щоб світ нарешті побачив, якими українці є насправді. Що ми — не синонім слова «жертва», а талановиті, працьовиті, нестримні.

Ті самі революціонери, яких оспівав для світу Франко:

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю…