Ця перлина в центрі столиці нині носить легендарне ім’я Валерія Лобановського, блискучого футболіста і визнаного світом тренера. Tепер його бронзова подоба зустрічає кожного, хто підходить до історичних колон вхідної арки на стадіон «Динамо». Він Цей пам’ятник – данина людині, яка зробила чи не найбільший внесок в історію київського «Динамо», здобула як тренер зі своєю командою 30 трофеїв, започаткувала золоту еру непереможного «Динамо», та відкрила для світу багатьох талановитих футболістів.

Але як називався стадіон до того часу, як його назвали іменем Лобановського? І взагалі, яка вона історія цього стадіону? Про поспілкувалися з Анатолієм Колошею. Він у клубі з 1994 року, у липні, каже, святкуватиму своє «динамівське» сорокаріччя. Працював на різних посадах, був і директором стадіону, а тепер головний грінкіпер клубу. Блискучий знавець футбольних газонів, нині він опікується капітальною реконструкцією футбольного поля. Але й історію цієї київської місцини, на якій колись постав стадіон, знає достеменно й охоче цими знаннями ділиться.

Розповідає, що колись тут був болотистий яр, потім його впорядкували під тепличне господарство: вирощували овочі для царської сім’ї і придворних, коли ті приїжджали до Києва і зволили зупинятися в імператорському Маріїнському палаці. Був тут і парк відпочинку «Шато де флер». Із назви неважко здогадатися, що до цього прямо причетний француз. Той месьє був підприємцем, далеким од альтруїзму, тому парк зробив платним. Першим платним парком міста. Буквально через дорогу від нього були два будинки розпусти.

Більшовицька влада вирішила засипати яр. Саме тоді почали розбирати підірваний нею ж таки Михайлівський Золотоверхий монастир. Глину і биту монастирську цеглу звозили сюди. Так насипали майже п’ятиметровий шар. І на цьому місці страшне «енкаведе» звело свій стадіон «імені Всеволода Балицького». Сам Балицький був керівником жахливої репресивної машини – Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) і народним комісаром внутрішніх справ Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Ввійшов в історію, як один із організаторів Голодомору в Україні.

Архітектором стадіону був українець Василь Осьмак, він також спроєктував набережну в Києві, та споруду де нині Національна бібліотека імені Ярослава Мудрого. У цій заболоченій місцині текла підземна річка, але Василь Осьмак створив спеціальну конструкцію і відвів русло до іншої підземної річки, під Хрещатиком. А на колишньому річищі вивів із балок та бетону конструкцію, яка нагадує корабель. І підтримує всі будівлі на території стадіону, бо ґрунт на тому місці сипкий і ненадійний для будівництва.

Йдемо доріжкою здовж просторого паркінгу; Анатолій Якович розповідає, що на його місці був знаменитий київський басейн просто неба. Такий мала лише Москва. Нові власники клубу вирішили, що басейн – зайвина, зробили стоянку.

Крізь арку під трибунами потрапляємо на самий стадіон. На ньому замість звичного зеленого газону – жовтий пісок. Реконструюють основу газону і здійснюють реновацію поверхні поля. Тут гібридне поле. Це коли на нього стелиться синтетичне трав’яне покриття, посипається піском, і масив засівається травою. Полив й підживлення роблять свою добру справу: трава виростаючи, вкорінюється, пробиваючи синтетичне покриття… За два місяці тут буде розкішний газон, готовий до нового сезону УПЛ.

На жаль, через воєнний стан в Україні, стадіон не може приймати матчі єврокубків. Але на допомогу прийшли польські друзі: надають стадіони для проведення матчів різного рівня. «Динамо» свої домашні відбіркові матчі Ліги Чемпіонів сезону 24/25 проводитиме в Любліні.

Анатолій Колоша ділиться подробицями догляду за полем. Каже, під час останньої реновації, зібрали 300 кубометрів чорнозему. Трава виробляє багато гумусу, особливо коли її добре стимулюють добривами. Цей «чорноземний клад» залюбки розібрали дачники. За словами Анатолія Яковича, реновацію поля треба проводити періодично, без неї воно занепадк. Постійно підгодовувати газон добривами. І регулярно стригти – через день. Зазвичай висота газону 2 см, але перед матчами його стрижуть під стандартні 1,7 см. Анатолій Якович не без гордощів каже: навіть після затятих, жорстких матчів на стадіоні не помітять пошкоджень.

Запитали у господаря поля, які ще спортивні об’єкти є на території комплексу стадіону. Анатолій Якович сумно посміхнувся: «Дві тренажерні зали, раніше їх було три, одну знесли». Додав, що є ще тенісні корти. Але більшість спортивної інфраструктури розташовано не на території стадіону. Багато об’єктів уже не «динамівські». Немає їхньої спортивної бази у Феодосії, немає будинку відпочинку у Моршині, велобази на Березняках, дитячо-юнацької школи у Відрадному. Немає і ресторану «Динамо», який працював з 1934 року. «Динамо», веде розповідь Анатолій Колоша, було в радянські часи величезною структурою, яку підтримували… тюрми. Ув’язнені працювали, і відсоток від заробленого йшов у головну структуру товариства «Динамо» у Москві, а звідти – по всіх столицях колишніх республік СРСР.

Побували ми і в роздягальнях гравців – у домашній та гостьовій. На диво, вони не дуже відрізняються. У роздягальні «Динамо» хіба що трохи більше аксесуарів та кращі стільці. А загалом інтер’єр дуже скромний, як у звичайних сучасних ДЮСШ. Масажна та тренерська кімнати – схоже, єдина ознака, що це роздягальня професійного клубу. Важко уявити, як тут перебували зіркові команди «Барселони», збірної Бразилії. Коридори від роздягалень до підтрибунки доволі вузькі, тут майже всюди такі коридори. Тільки музей приємно відрізняється: там зберігається мала частина нагород та кубків, разом з пам’ятними фотографіями клубу. Звідти можна потрапити до зали пресконференцій. Доволі просторої, зі зручними м’якими кріслами, з широким столом на помості – для спікерів.

Побачене сподобалося. А ще більше – почуте від Анатолія Колоші. Попри те що я футбольний фанат та киянин, на диво для себе дізнався багато нового, пов’язаного з футболом та історією мого міста.

Мій батько, ексгравець київського «Динамо», поділився спогадами про «динамівський» стадіон початку 90-х.

«Це були нелегкі часи, перебудова, багато людей не мало роботи, футбол – одне з небагатьох, що давало змогу доторкнутися до гарного життя в скрутні часи», – згадує батько.

Спершу він грав у «динамівському» дублі. Базувалися тут, на цьому стадіоні. А тренувалися у Кончі-Заспі. За день до матчу команда збиралася перед стадіоном, і їхала на базу на Нивки, де готувалися до гри.

«Проходив арку, охоронний пункт і тебе зустрічав великий басейн. На той момент було 3 тренажерних зали, ресторан «Динамо» та «кафешка», не пам’ятаю її назви. Вже тоді за полем доглядав Анатолій Колоша, воно було вкрите якісним зеленим газоном, і у футболістів ніколи не було претензій до стану поля, – розповідає батько. – Наша роздягальня була перша зліва. Трішки пошкрябані стіни, а в приміщенні – основна кімната, масажна та кімната лікаря. Тільки з приходом у президенти клубу Григорія Суркіса стадіон став набагато кращим на вигляд. Я починав грати за президентства у «Динамо» Віктора Безверхого, а закінчував при Суркісі. Після приходу Георгія Михайловича зміни на стадіоні відбулися колосальні. Можливо, стадіон не був дуже технологічним, можливо, не викликав відчуття величі, але був «своїм стадіоном». Про це місце можна сказати, що воно має серце та свою неповторну атмосферу».