А я стою собі біля вечорового вікна (крізь яке і зробив от сей знімок) і думаю про цілком ймовірну і вже традиційну в останні місяці нову атаку росіян, опісля тієї, жахливої, у ніч на четвер.

І мимоволі у пам’яті спливають саме ці рядки – від Павла Тичини: про «Сторозтерзаний Київ». От тільки ж бентега: отій Сторозтерзаності української столиці передують рядки щодо росії, які сприймаються як вірнопіддані щодо московії. Висновок народжується швидко: Тичина вже тоді дмухав на колоніальну воду і нашу українську розтерзаність про всяк випадок прикрив «проросійським», мало не жалібним, квилінням про «Росію мою»… «Мою», нічо’ собі!

Колись я сказав про це моєму тестеві, письменнику Микиті Шумилу. Він порадив не поспішати з висновками і спершу прочитати вірш відомого російського поета Андрєя Бєлого. Бо саме до того вірша й адресувався молодий Тичина. Нині це називається інтертекстуальністю – коли йдеться про стосунки між різними текстовими реаліями. Поза якими окремо взятий текст не піддається прочитанню.

Та спершу початок відомого багатьом, сподіваюсь, вірша Тичини:

І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:

Росіє, Росіє, Росіє моя!..

… Стоїть сторозтерзаний Київ,

і двісті розіп’ятий я.

Сам поет уже значно пізніше, десь у 1950-ті, пояснював ці рядки саме найчистішими і найлюбішими почуттями до «росії-матінки». Мовляв, любив, люблю і любити буду: а куди подінешся, проти кремлівського вітру плювати не те що небезпечно – смертельно.

Отже, що то за вірш Андрєя Бєлого, який озивається, відлунюється у рядках Тичини? Це вірш «Россия. Отчаянье», 1908 року. Справді, відчай: у Росії поет не бачить жодного шансу на те, аби жити далі:

Довольно: не жди, не надейся —

Рассейся, мой бедный народ!

В пространство пади и разбейся

За годом мучительный год!

Века нищеты и безволья.

Позволь же, о родина-мать,

В сырое, в пустое раздолье,

В раздолье твое прорыдать…

Мало того, що злидні, то ще і «бєзвольє» до пари. Бєлий дивиться у навколишній простір, і не бачить нічого, окрім близької руйнації і просто погибелі. Сам пейзаж російський такий-от, «уходящий»,

Где в душу мне смотрят из ночи.

Поднявшись над сетью бугров,

Жестокие, желтые очи

Безумных твоих кабаков, –

Туда, где смертей и болезней

Лихая прошла колея, –

Исчезни в пространстве, исчезни,

Россия, Россия моя!

От тобі й маєш! Виходить, що перші два рядки вірша Тичини («І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв: Росіє, Росіє, Росіє моя!..»), означають не що інше, як заклик до росії щезнути навіки. «Моя» –  це для Бєлого, а для Тичини – наскрізь чужа о ту пору.

Там ще Блок, Єсенін і Клюєв – і тут свої відсилання, свої зв’язки, але я не проводжу інтертекстуальне дослідження. Я просто стою біля вечірнього вікна, за ним мій стражденний Київ, який може от-от знову потрапити під атаку смертоносносних ракет і шахедів від росії. Й відтак повторюю за Тичиною «Росіє, Росіє, Росіє!»  –  і це заклинання: згинь, щезни навіки у часі і просторі…

Та бачте, не щезла тоді, 1908-го, як накликав Андрєй Бєлий. А знову й знову несе біду і лихо, а власне смерть саму для своїх сусідів. Та й для себе – воно так і станеться…

Тоді, у 1919-му Тичина опісля заклику до росії зникнути продовжив вірш образом України, яка крокує в майбуття, воздвигнувши свого провідника, свого Мойсея:

Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —

Тумани, долини, болотяна путь…

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,—

не може ж так буть!

Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.

Під регіт і бурю, під грім од повстань,

од всіх своїх нервів у степ посилаю —

поете, устань!

Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,

і кривить обличчя в кривавий свій сміх.

Поете, любити свій край не є злочин,

коли це для всіх!

Так склалося: від Шевченка поети в Україні були тим камертоном, за яким налаштовувалося звучання оркестру нації. Як сказав одного разу Василь Стефаник (поет, попри статус прозаїка), «або зробимо з вас народ, або упадемо» –  третього не дано. Інакше кажучи, або виведемо вас в землю обітовану, або нас не буде – ні народу, ні поетів…

І тому стоїть Київ – сторозтерзаний, в отсій вечоровій тривожності. І двісті розп’ятий поет. Боротьба за Україну, війна за Україну триває…