Чекав з нетерпінням показ фільму про Василя Стуса. Одна з причин –  мене особливо цікавив епізод протестної акції в кінотеатрі «Україна» під час прем’єрного показу фільму «Тіні забутих предків». Справа в тому, що я був на цій прем’єрі. Не збираюся зіставляти реальну подію, свідком якої мені довелося бути, з її кіноверсією. Розбіжностей багато. Але не буду на них акцентувати. Краще розповім, що бачив насправді.

Як я там опинився на цій прем’єрі? – запитаєте. Про це спробую розповісти коротко – в телеграфному стилі.

У 1965 році після закінчення Одеського університету мене направили на роботу в містечко Вилкове. Проте у мене було направлення в аспірантуру Інституту літератури ім Т. Шевченка. Окрім направлення мав рекомендаційного листа, у якому два професори (Григорій В’язовський та Василь Фащенко) зверталися до Степана Крижанівського (відомого у той час вченого-літературознавця, який працював в інституті) з проханням посприяти мені…

Степан Андрійович прочитав листа і чесно сказав, що у мене шансів немає. Не через те, що претендентів було багато (десь біля десятка), а тому, що одне-єдине місце вже фактично зайняте – воно виділене для доньки секретаря Донецького обкому партії. Але, запевнив Крижанівський, вважаючи на рекомендації шанованих професорів, а також на єдину серед інших вступників оцінку «відмінно», яку я отримав за вступний реферат, та ще й за умови, що складу всі екзамени на «відмінно», то для мене, як виняток, запросять в Президії академії додаткове місце.

Вирішив складати екзамени. Мені виділили одну з кімнат для підготовки до екзамену. У цій же кімнаті мав свій робочий стіл аспірант Василь Стус. Його знав з Одеси – одного разу мене з Яворівським запросив до себе додому Валентин Мороз (відомий поет): мовляв, приходьте, будуть гості з Києва, посидимо. Гостей було двоє – Василь Стус та Лесь Танюк. Там і познайомилися.

Поцікавився Стуса темою його дисертації. «Емоційність поезії». Керівник – Микола Шамота. Часто виходили двох в коридор – «на перекур». Одного разу сказав: приходь 4 вересня в кінотеатр «Україна» на прем’єру фільму «Тіні забутих предків». Про фільм тоді багато говорили – цьому сприяла стаття Івана Драча в «Літературній Україні». Кинувся в касу кінотеатру. Квитків уже не було. Звернувся до директора кінотеатру. Він добре запам’ятався своєю огрядністю. Розпорядився виділити для мене квиток – стояче місце.

Перед початком сеансу у фойє побачив Стуса. Але до нього не підходив. Помітив, що він уважно розглядає присутніх, немов би когось шукає. Іноді, побачивши когось у фойє, непомітно кивав головою: мовляв, бачу тебе. Пригадуючи ці моменти, переконаний, що акція, яка мала відбутися, була організованою групою майбутніх дисидентів, серед яких одним із головних був Стус.

Весь сеанс простояв біля лівої стіни, обпершись плечем на неї. Перед завершенням демонстрації фільму переді мною прилаштувався невисокий чоловік кавказької зовнішності. Було відчутно, що він дуже нервував. Після завершення фільму той чоловік з групою артистів вийшов на сцену і я зрозумів, що то був режисер Сергій Параджанов.

Сергій Параджанов почав презентувати фільм. Говорив з відчутним кавказьким акцентом. Запам’яталося: «Мнє било інтєрєсно снимать етот фільм. Я понімаю гуцулов, іх обичаі, потому што сам горец…».

Потім на сцену вийшов молодий симпатичний чоловік в окулярах (це був, як я зрозумів пізніше, Іван Дзюба), він вручив Ларисі Кадочниковій, виконавиці ролі Марічки, букет квітів, потім підійшов до мікрофону і проголосив приблизно таке: «В Україні без пред’явлення обвинувачень почалися арешти творчої молоді. Це нагадує 1937 рік…» Він же звернувся до залу з пропозицією: в знак протесту прошу встати.

Зразу ж увімкнувся різкий та голосний звук – вочевидь, хтось був насторожі. І ось це швидке включення сирени переконує, що задум організаторів протесту був відомий кагебістам.

Вибіг уже знайомий мені той огрядний директор кінотеатру і почав грубо, у  спину, зіштовхувати Івана Дзюбу зі сцени. В залі запанувала розгубленість, люди переглядалися між собою, немов би запитували: що це робиться? Як нам бути: вставати? Дехто вставав. Запам’ятався Стус: він стояв посеред залу на проході, я запамятав його профіль з дещо висунутою вперед нижньою щелепою, він щось голосно, трибунно промовляв, розмахуючи піднятим над головою кулаком. Через включену сирену його не було чути.

На другий день я складав екзамен. На кріслах розсілися відомі мені за прізвищами та працями учені-екзаменатори. Коли відповідав на останнє питання («Новини українського літературознавства»), то високо, навіть захоплено поціновував монографію Михайлини Коцюбинської «Література як мистецтво слова». І в цей момент побачив, як занепокоєно засовувалися у своїх кріслах екзаменатори. Відчув: моя оцінка їм не подобається. Я ж не знав, що Михайлина Коцюбинська разом зі Стусом «засвітилася» на вчорашньому протесті, і в Інституті прекрасно розуміли, що їм цього не пробачать. І Василь Стус, і Михайлина Коцюбинська невдовзі були змушені покинути інститут. (Пізніше, вже в 90 роках, я познайомився з Михайлиною Коцюбинською, у нас були дуже гарні стосунки; пам’ятаю, я їй жартома сказав, що через неї мене не прийняли в аспірантуру…)
А я, отримавши «добре», а не «відмінно», забрав документи і поїхав у Вилкове, викладати в місцевій школі українську мову і літературу.

Більше в аспірантуру не вступав.