У понеділок вранці 2 лютого 2015 року Україну сколихнула страшна звістка: в автомобільній аварії біля Кривого Рогу загинув Андрій Кузьменко, відомий як Кузьма Скрябін. Улюбенець десятків тисяч шанувальників пострадянської української музики, письменник, телеведучий, актор, продюсер.

Він став символом українського духу. Був своїм у концертних залах, на майданах, стадіонах і не телеекрані. Кузьму неможливо не пошанувати, навіть якщо вперше чуєш його музику і спів. Залишив по собі  не порожні завуальовані слова пісень, а чіткі вказівки: як чинити, як відстояти себе на цій стражденній землі, як допомогти іншому.

Андрій з’явився на світ 17 серпня 1968 року у люблячій родині вчительки музики та інженером. Ще дитиною засвоїв звичку всюди встигати: добре вчився, грав на піаніно, займався спортом, був добросердним, приязним, веселим. «Пам’ятаю його дотепні витівки і захоплення грою на піаніно у музичній школі», – пригадує батько Андрія Віктор Кузьмич. У школі відзначався артистичністю. «Це була дитина, яка приносила тільки радість!», – написала у книжці спогадів «Моя дорога птаха» Ольга Михайлівна Кузьменко, мама Андрія.

На хвилях Польського радіо

Тоді ще цілковито владарював «совок». І щоб довідатися про зарубіжні музичні новинки, треба було докласти зусиль. Андрій з диною проживав у Новояворівську, приблизно за 450 кілометрів від Варшави. А тому міг насолоджуватися рідкісним для радянського народу благом – етерами Польського радіо. Гуртом з друзяками, вмостившись даху будинку, ловили ці хвилі, які часто приносили нечувані на наших теренах мелодії зарубіжжя.

У 1983 році по третій програмі Польського радіо, в передачі «Цілий той рок» Андрій Кузьменко вперше почув групу «The Exploited» – «брудну», енергійну, жорстку й відверту музику в стилі хардкор-панк. А британський гурт «Depeche Mode» відкрив для українського хлопця глибини неоромантики. Пізніше раннього «Скрябіна» називатимуть першими українськими неоромантиками і порівнюватимуть з самими «Depeche Mode».

Був кожен сам собі король,

Таскали в школу радіо

І стриглися під «Depeche Mode», – слова з пісні «Сінті-поп».

Попри своє «панкування» Андрій таки закінчив школу і після служби в армії намагався вивчитися на стоматолога.

Стати зубним лікарем йому не довелося – судилося стати легендою української рок-музики.

«Скрябін»

Надворі – 1989 рік. Молоді та натхненні хлопці з Новояворівська вирішують створити гурт «Скрябін». На думку Ростислава Домішевського, шлях гурту до визнання почався на фестивалі «Червона рута» 1991 року – піснею «На даху добре». Хлопці працювали сумлінно. Перші альбоми – «Чуєш біль», «Мова риб» і «Технофайт». Але справжнім гучним сигналом успіху гурту став альбом 1995 року «Птахи». Його творці й тепер вважають цей набуток істинним відображенням свого світогляду.

До популярності Кузьмі довелось йти довго. Натхненний почином на фестивалі «Червона рута», він разом зі своєю дружиною Світланою переїжджає з Новояворівська до Києва. Але в столиці на нього ніхто не чекав. І йому доводиться тяжко шукати свою дорогу в шоу-бізнес, свій неповторний стиль. «Мріяти не можна, треба пахати», – слова Кузьми.

Андрій довго працював над проєктом, який приніс йому надзвичайний успіх. «Працездатність – крок до того, щоб щось досягти, –  пояснював в одному з інтерв’ю. – Тому що якщо ти талановитий і геніальний, про то ніхто не знає, крім миші, яка живе в тебе на кухні. Треба пахати, щоби людей навколо в тому переконати. Ти маєш кожну роботу робити кльово. Якщо не вмієш, мусиш сказати: «Люди, я того не вмію, навчіть мене!».

Удень записував пісні, вночі таксував. Багато його пісень стали яскравою сторінкою історії українського шоу-бізнесу. Тематика їхня  найрозмаїтіша, він співав про любов, родину, друзів.

Як телеведучий Андрій в парі з Наталкою Могилевською мав великий успіх у музичному телепроєкті «Шанс». Потім були два інші: «Гутен морген» і «Дача».

«Скрябін» став першим україномовним гуртом у жанрі альтернативної електроніки. Він видав сімнадцять студійних альбомів, два збірники, дев’ять максисинглів, один концертний альбом і багато інших музичних проєктів.

«Мамцю, я на концертах більше проповідую, ніж співаю»

Кузьма не любив байдужість. Байдужість до хамства, до рагулізму, до дій влади породжує страшний настрій у суспільстві. Найбільше, чого боявся в житті, – війни.

Тяжко переживав війну на Донбасі. І один з небагатьох називав тоді війну війною. «Війна не може бути на якійсь певній частині території, якщо вона заходить, то це біда для всіх. І тому нейтральним бути не можна». Він купував машини й відсилав на передову, бо не можна виграти війну на шкільних автобусах. Возив у шпиталь матеріальну допомогу: ліки, продукти, одяг.

В одному з інтерв’ю зізнавався: «Я вже не можу на то всьо дивитися. Виріжу на своїй «Секвої» люк, поставлю кулемет — і на передову…». Не стримував емоцій: «Тим хлопцям покаліченим по 23–25, вони по віку мої діти, мені 46».

З початком війни на Донбасі у «Скрябіна» стало з’являтися більше пісень про політику й ситуацію в країні. За кілька днів до його загибелі побачили світ пісні «Панове депутати», «Сука-війна». Людина може так говорити і так на повен голос співати, коли вже зашкалює жаль за бідним своїм народом. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну його пісні сприймаються по-новому, геть інакше.

Незадовго до трагедії, перед концертом у Кременчуку Кузьма сказав: «Парадокс у тому, що ніхто з президентів не хоче лишитися героєм в цій країні. Та запиши своє ім’я в історію, щоби внуки пишалися, – прадід гетьманом був! Зроби хоч щось! Ніхто. Нічого. Руїна».

Андрій багато говорив із рідними про тодішню ситуацію в країні і розумів, що людям потрібно казати правду: «Мамцю, я на концертах більше проповідую, ніж співаю».

«Кінець фільму»

2 лютого 2015 року Україна плакала за Кузьмою. Він розбився в аварії біля села Лозуватка Криворізького району Дніпропетровської області. Йому було 46. Питання «Чи випадковою була ця автокатастрофа?» досі витає в повітрі…

Прощалися з Кузьмою у Преображенській церкві Львова. Люди йшли і йшли нескінченним потоком, з квітами.

А зараз вже кінець фільму,

Я тільки в своїх снах

Тебе ще раз обійму…

Він був чоловіком-енергією, від якого заряджалися, немов від потужного акумулятора. Любив своїх людей, виступав на фестивалях, корпоративах, на весіллях: був свій, і ті, хто був з ним, почувалися своїми.

Пробував змінити свою країну на краще. Йому боліла новітня руїна, якою заправляли недолугі й захланні політики. Запам’ятався тим, що завжди говорив так, як думає. І куди б не приїздив з концертом – приїжджав не як зірковий співак, а як Друг. Ставав другом кожному, хто цього хотів.

«Люди! Гарного вам дня, хоча я навіть не знаю, що сьогодні — вівторок чи субота і пофіг, вбивайте хамство посмішкою».

Це не нам на прощання. Це – на тепер і на майбутнє,  на кожну нашу зустріч із ним.