Йдемо зі знайомою  вулицею Костельною вниз до Майдану. Назустріч піднімаються дві пані у вишиванках. Судячи з усього – мама з донькою. Старша пані запитує: чи в правильному напрямку вони рухаються, аби потрапити на Андріївський узвіз. 

«Ні, вам треба йти в інший бік, – каже Наталя, моя знайома. – Ходіть з нами, якщо хочете, – ми покажемо».

Дорогою цікавимося – звідки приїхали.

«З Полтави, – відповідає жінка. – Один день тільки в Києві, і хочемо побачити якнайбільше цікавого».

«Я також з Полтавщини, – радію неймовірно такій оказії. – З Миргородщини!»

«Справді?! Який тісний світ!»

У цей час старша жінка, яка йде перед нами і чує нашу розмову, повертається і несподівано каже: «А я з Пирятина!»

Ось така спонтанна зустріч земляків на київському Майдані.

P.S. Мама з донькою, як виявилося, їхали в Чернівці. Давно, мовляв, хотіли побачити, яке то красиве місто. Дорогою – на день – зупинилися в Києві. Мама – вчителька літератури – мріяла побувати в музеї Булгакова на Андріївському. Запитала, чи справді там такий музей діє і чи зможуть туди потрапити. Насамкінець, прощаючись, полтавка каже нам: «Були недавно у Львові. І думали, що там – найпривітніші люди в Україні. Але і в Києві, виявляється, також дуже-дуже приємні люди. Дякуємо вам!»

Коротка зустріч, нетривала розмова. І скільки теплих емоцій…