У кожному місті є будинок, у якому завжди горить світло. Воно мовби не підпорядковується енергетичним графікам, не реагує на тривоги, не тьмяніє від новин. Світло в цьому вікні – це  не лише про електрику. Воно – про людей, які тримаються за життя, коли весь світ розсипається на уламки.

Я бачу це вікно щовечора. Після звуків сирен. Після того, як десь за сотню кілометрів від Києва чи в самій столиці черговий дім перетворився на попіл. Я дивлюся у темряву і бачу – воно є! Маленьке прямокутне сяйво на п’ятому поверсі. Серед ночі воно стає орієнтиром. Маяком. Сигналом: «Життя триває!»

Я не знаю, хто живе за тим вікном. Можливо, літня жінка, яка в’яже шкарпетки для сина з тероборони. Або молода пара, що готує вечерю до річниці знайомства. Можливо, там дитина малює маркером мирне небо – з сонцем, літаками, що не скидають бомби, і білими голубами. Можливо, там просто хтось читає. Але кожен із них у цю хвилину чинить опір.

Коли світ розпадається, особливо важливо згадати про звичайне. Про ритуали, які тримають наші дні: заварити каву зранку, вивісити прання на балконі, завести розмову з касиркою в магазині, вийти на вулицю у вишиванці, навіть якщо гуде сирена. Бо звичне й людське сьогодні – це наш спосіб сказати: «Я тут. Я є. Я буду!. Допоки мати вчить дитину нової абетки: літара «А» – це Азов, літера «Б» – Бахмут, а літера «В» – це Воля.

Ми всі зараз – носії світла. У когось це – ліхтарик у підвалі, у когось – голос незнайомця в TikTok, а в когось – тепло душі. І саме з таких дрібниць складається опір, сильніший за страх. Бо світло завжди перемагає темряву! Доки палатиме хоч одне вікно…