У перші дні великої війни Катерина навчилася не боятися темряви. Вона знала, що темрява – це не кінець, а початок… Це іноді те місце, де живі ще можуть бути разом. Її дім у передмісті Ізюма став прихистком для восьми людей: троє сусідів, дві літні жінки з будинку навпроти, хлопчик Льоня з бабусею і контужений хлопець з сусіднього села, якого знайшли під парканом.

…У підвалі не було електрики, не було тепла, не було зв’язку. Але були батарейки, стареньке транзисторне радіо і свічка, яку Катерина запалювала щовечора. Це світло вони називали «серцем підвалу».

— Мамо, коли знову буде день? – питав малий Льоня.

— Коли світло перестане боятись, — відповідала Катерина.

Іноді вони чули вибухи так близько, що здавалося, земля розколеться надвоє. Порохи сипалися з перекриття, хтось хрестився, хтось мовчки обіймав когось. Але серце підвалу горіло. І це втішало всіх.

Катерина не знала, скільки днів вони вже тут. Вона рахувала час не за календарем, а за історіями. Щовечора кожен з «поселенців темряви» мав розповісти щось про себе, але з однією умовою – не про війну, а про життя. Історії, які бережуть, а отже й наближають мир…

– А чому ти завжди мовчиш? – Якось запитала Катерину  сусідка Марія.
Катерина усміхнулась:
–  Бо я слухаю вас і чую, як повертається життя.

І ось одного ранку вибухи стихли. Надворі настала нестерпна тиша. Катерина вийшла першою. Місто було чорним, спаленим, але воно дихало… У небі, вперше за довгий час, світило сонце. Не ракета, не спалах шахеда – справжнє сонце!

Тоді Катерина повернулася в підвал, усміхаючись сказала усього два слова:

— День почався!