Ранок. Залізничний вокзал столиці заливається світлом, а слідом шириться звістка: поїзд Київ-Краматорськ прибуває на тринадцяту колію. Тремтить у грудях. Дивно усвідомлювати, що їду вже не в подорож, але ще не додому. Їду на побачення до Слов’янська – мого рідного прифронтового містечка на Донеччині неподалік Краматорська.

Пасажирів багато. Дуже. Перон заповнюється щохвилини.

Якась жінка тягне в кошику своїх улюбленців, а позаду ще й велику торбину. Поруч іде дівчина з велетенським чемоданом, куди, певно, намагалася помістити все нажите. Одразу спогади з перших місяців війни. Тоді виїжджали з такими ж валізами, де ледь помістилася лишень частинка речей. Із невпинним відчуттям: «життя» залишили вдома.

Половина з нас – військові: із друзями, сім’ями, батьками. Очі їхніх матерів не описати словами. Проте можна уявити, згадавши спів Дмитра Гнатюка «… і в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала». Одна з матусь тримала турботливо зібраний пакунок. Віддала синові вже у потяг. А інша зі сльозами пішла раніше відправлення – змогла дивитися, як її дитина від’їжджає відбивати багатотисячну російську навалу. Пообіцявши повернутися. Зі справжнього пекла на землі.

– Повернуся за два місяці. Бережи батьків та донечку!

– Хай щастить, коханий, бережися! – вродлива жінка з маленькою дівчинкою на обіймає чоловіка.

Посадку завершено, проводжаючих просять покинути вагони. Поїзд набирає швидкість.

– Пані, ви не проти, якщо я сяду збоку? У мене пошкоджена нога, тільки-но з госпіталя…

– … Цього тижня зустрівся з побратимами у Львові. Мама передала смачні домашні пиріжки…

– … Ми з Ямполя. Нашого будинку більше немає, навколо тільки спалена земля. Їдемо до родичів у Краматорськ: повидати рідний край…

Сусіди, літнє подружжя, обговорювали городні плани: скільки вирощувати помідорів та огірків на майбутній рік, а тепер неодмінно висадити квіти. Виявилося, вони теж зі Слов’янська. І я мимоволі усміхаюся – згадала своїх стареньких.

– Діти забрали нас до себе в Київ. Не дозволяють повертатися, бо поки справді небезпечно. За домом пильнують сусіди, а ми віримо, що ситуація покращиться і колись таки поїдемо без зворотнього квитка.

– Ця війна довго нас нищитиме… Маємо підлаштовуватися… Усе витримаємо. Хоча б живі були.

Аби зрозуміти, як сильно цінуєш, потрібно втратити. Щоб відчути, як це вкотре приїжджати в рідне місто, ніби ти гість, треба позбутися такої можливості. Цього бажаю тільки ворогам. Тим, хто, знищуючи все навколо, не залишає нам інших варіантів.

Коли живеш у різних містах через постійні переїзди та всілякі проблеми, повсякчас губиш той самий сенс дому як чогось матеріального. Стін, стелі, рідних кімнат та під’їзду. Нині він там, де твої рідні та трішки (чи вже ні) улюблених речей.

Згадую рядки славетного земляка Володимира Сосюри:

…Донеччино моя, моя ти батьківщино,
тобі любов моя і всі мої чуття!
Я до твоїх грудей приникнув, як дитина,
щоб знов набратись сил для пісні і життя…

У вікні пропливають бори. За мить – далекі терикони. Серце усміхається – нарешті вдома. Уявляю: ні вибухів, ні близького фронту, світломаскування та ранньої комендантської години. Навколо лише безтурботність і радість буття. Сонце заливає безхмарне небо, даруючи відчуття, що насправді так і є. Що я вже не гостя в отчім краї, а війна посунула марою назад у її споконвічне місце – до кривавої імперії…