Київському пам’ятнику князю Володимиру Святославичу, Хрестителю Руси-України – півтори сотні років. Одна з найдавніших скульптур столиці, серед небагатьох культових пам’ятників, що збереглися після російської революції 1917 року, коли комуністи повели смертельну боротьбу з релігією – «опіумом народу», як вони її називали.  

Історія увічнення князя Володимира Великого на київських кручах теж  драматична. Проти спорудження пам’ятника виступив тодішній київський митрополит Філарет. Побачив у цьому ідолопоклонство, а проти нього могутній київський правитель невтомно боровся. Благословив спорудження монумента лише тоді, коли з Петербургу надійшла сіятельна обіцянка збудувати у Києві новий, Володимирський, собор.

Мідний князь Володимир на чавунному постаменті – один із символів Києва. І місце, Володимирська гора, де його встановлено, також символічне. За спиною князя – Старокиївська гора, де були княжі тереми і капище верховному язичницькому богові Перуну, якого Володимир повалив у Дніпро. На сусідньому пагорбі Андріївський собор. За переказами,  дві тисячі років тому на цій місцині зупинявся апостол Андрій, що мандрував аж «у варяги», на далеку лісову північ. Тут апостол  побачив світло нової віри і місто велике з хрестами на золотоверхих куполах…

Князь Володимир, тримаючи в руці хрест, як і сто, і тисячу років тому, дивиться на Дніпро… Здається, в річковій гладіні віддзеркалюються і блиск його слави, і світло сотень золотих куполів «града небаченого». Горельєф «Хрещення Русі»,  головний в оформленні постаменту, нагадує про ті знакові події української історії. На час хрещення християнська віра уже мала на Русі міцне коріння. Але князь Володимир зробив її державною релігією,  розпочалося масове будівництво храмів, а при них обов’язково відкривалися школи. Християнство стало не просто світлом віри, а сонцем просвіти. Тому й почали в народі називати князя Володимира Хрестителем, а ще – Красним Сонцем.

Володимирська гора – одне з найулюбленіших місць відпочинку киян і гостей столиці. Здається, могутній Дніпро ось, під ногами, а далекий лівий берег, як на долоні. Тут легко дихається, тут завжди затишно. Та найкраще навесні, коли розквітають каштани й акації. А можливо, затишно ще й тому, що й нині звідси струменить невидиме світло чистої віри, яка зцілює наші душі і серця…