Пішов із життя Ігор Калинець. Дисидент, поет, справжній інтелігент українського духу.

Липень 2011 року. Понад рік після приходу до влади Януковича. У країні – згортання свобод, поповзом реакція, до нудоти знайомі проросійські наративи в медіа. Серед учасників Помаранчевої революції – втома, зневіра. Хіба хтось тоді гадав, що вже за два з чимось роки людське море, збурене неправдою, здійме вал Революції Гідності?

А тоді ми працювали над 20-серійним документальним проєктом «Україна 20/21» – до 20-річчя Незалежності. З живими спогадами славетних українців, які прокладали той важкий суверенний шлях. З їхньою оцінкою драматичного сьогодення і спробою заглянути у майбутнє. З роздумами вголос про роль і місце України в часі та геополітичному просторі.

Так 7 липня 2011 року наша знімальна група «загостювала» у львівському мешканні родини Калинців. Книжки, картини, тиша, що не тисне. Записуємо розмову з Іриною Стасів-Калинець – поеткою, правозахисницею, людиною ясної думки й спокійної сили. Її пам’ять, точність формулювань і стримана приязність задали тон усьому дню.

Попрощавшись з пані Іриною, яка разом із донькою Дзвінкою рушила у справах, починаємо розмову з господарем Ігорем Калинцем.

Це інтерв’ю – певною мірою прем’єра, бо так склалося, що лише тепер воно побачило світ.

– Пане Ігорю, якщо повернутися подумки назад у 60-ті – початок 70-х років. Дисидентський рух – що це було: всі ідуть «в ногу», і тільки окремі «не в ногу»? Чи, навпаки, ви тримали стрій на відміну від решти суспільства?

– Ви мені нагадали такий анекдот, як один солдат в роті йшов не в ногу. Звичайно, йому зробили зауваження. Але справа в тому, що він йшов у ногу з полком, з армією. Можливо, і тут таке. Ми йшли в ногу зі світом, з демократичним світом, який поважав права людини, права нації, народів. Тому, звичайно, на фоні радянському, можливо, ми мали вигляд «відщепенців», як казав Стус: «малесенька щопта» людей. Але, принаймні тут, у Львові, я не відчував себе дисидентом. Бо всі мої знайомі, де б я не тикнувся, були моїми однодумцями. Інша справа, що вони були залякані. Були залежні від своєї роботи, від свого начальства. Навіть коли вони займалися самвидавом, бо основною зброєю тоді був самвидав, то робили потихеньку, щоби ніхто не бачив, ніхто не знав. Або навіть якщо вони і не читали самвидаву, вони були людьми з певним українським світоглядом, українським патріотизмом. Тому сказати, що я йшов не в ногу?.. Я знав сотні людей довкола мене, українське міщанство у Львові чи в Ходорові, з якого я походив, чи з інших місць, я знав, що вони мої однодумці, що вони мене підтримують. Можливо, потім зі страхом переходити на інший бік вулиці, щоб не дай Боже хтось не побачив, що він привітався чи заговорив зі мною. Були й такі, але їх було значно менше. Інші в повній мірі солідаризувалися з нами. Отже, вважаю, що ми були просто на передньому плані тих кількох десятків чи кількох сотень людей, які вирішили позбутися того страху, позбутися показу своєї, так би мовити, радянськості і виявити свої погляди.

– І як це проявлялося?

– Ті погляди проявлялися у різний спосіб. Одні виявляли себе як відверті націоналісти, наприклад, Іван Гель, який навіть і на суді заявляв, що він націоналіст. Ми говорили, що ми, радянські люди, але з якимось демократичним світоглядом, що відстоюємо права українського народу згідно з конституцією СССР, чи конституцією УРСР. В усякому разі ми, ті до яких я належав, зорувалися на Івана Дзюбу, на його ту працю («Інтернаціоналізм чи русифікація?» – А. М.). Хоч насправді я і мої найближчі приятелі йшли трохи дальше від Івана Дзюби. Ми не були марксистами, ми не були ленінцями, ми були виховані, принаймні на той час, на працях Донцова. Ми читали його вільно. Ну, як вільно? Звичайно, щоб ніхто не бачив в університеті чи після університету на роботі. Це ходило по руках, ось така література, твори тих письменників українських, які були заборонені. Ми відкривали для себе багатьох з них, десь діставали потаємно з різних бібліотек, переважно з приватних. Бо не всі книжки були спалені зі страху  і не всі книжки були конфісковані КГБ при обшуках.

– Ви згадали знаменитий трактат Івана Дзюби. Наскільки важливою тоді, 1965 року, була поява цієї праці?

– Дуже важливою. Я здебільшого говоритиму про середовище львівське. Тобто середовище, яке було національно свідомим.

Ми це знали. Ну, не в тих цитатах, чи деталях. Але ця праця давала нам змогу задемонструвати те, що ми не могли сказати. Ми не могли сказати, що ми є націоналісти, що ми думаємо так, що ми виховані на історії України, ну, принаймні 20-го століття – на тій історії революційній творення Української держави. Ми цього не могли сказати. А книга Дзюби дала нам змогу артикулювати всі ці наші ідеї. Але не до повної міри. То є раз. Далі. Тим, хто вагався, хто був в душі радянцем чи ленінцем, ця книжка теж перевертала світогляд. Вона була потрібна. Думаю, вона була потрібна особливо навіть для тих функціонерів партії чи урядовців, бо ця книжка знаходила відгук, власне, і у тих колах. На сході України, напевне, ви краще знаєте наскільки вона була потрібна. В усякому разі, річ була на часі. Кажуть, якби не було такої, то її треба видумати. Він (Дзюба – А.М.) відчув дух часу. Його гострий розум, вміння писати, власне, створили книгу, яку потребувало українське суспільство. Звичайно, тоді вже були паралельно якісь речі, скажімо, Світличного, Чорновола. Але праця Дзюби, вважаємо, стала найвищим досягненням того українсько-демократичного руху серед дисидентства.

– Згадаймо вікопомний 1991 рік. Що для Вас 24 серпня?

– Для мене це головний день того періоду, який часто називаємо Національним відродженням. «Яка краса: відродження країни!», – сказав ще на початку століття Олександр Олесь. І ось наприкінці віку це сталося. В нас у Львові це відродження почалося десь у 1987 році. Мені приємно, що мої приятелі, моя родина, власне, започатковували його у нашому місті. Воно спочатку мало культурницькі, а вже згодом набирало політичних рис. Це було те, чого ми прагнули.

Національна символіка – це є Гімн, Прапор, Герб і День Незалежності. До нашої національної символіки відносимо і 22 січня 1918 року – день, коли IV Універсалом була проголошена Українська Незалежність, Українська держава. Майже століття тисячі, а може й мільйони людей поклали свої голови, маючи цю дату в серці. До неї готувалися, її чекали – вивішували прапори, друкували листівки. Я особисто сидів із тими, хто це робив – тодішньою молоддю містечок Галичини. Ця дата має лишитися, як свідчення нашої пам’яті, гідності і тяглості.

А 24 серпня – це день відновлення Української державності. От скажімо, коли Ярослав Стецько 30 червня 1941 р. всупереч німцям проголошував у Львові Українську державу – то не було проголошення Незалежності чи самостійності Української держави. 30 червня – це день відновлення Української державності. І та плеяда молодих революціонерів знала, що День Незалежності є 22 січня 1918 року, а не 22 січня наступного 1919 року, коли відбулася злука УНР (Української Народної Республіки) і ЗУНР (Західної Української Народної Республіки).

– Пане, Ігорю, а особисто Ви яким запам’ятали 24 серпня 1991 року?

– Стільки тоді  у нас тут було різних подій, що не можу й достеменно згадати, чи то відбувалося в оперному, чи було якесь віче в центрі міста. Чомусь не можу згадати зараз. Ви мене просто зловили: мушу пригадувати, як то все було.

– Багато емоцій, напевно, тоді було.

– Дуже багато. Розумієте, оцей кусень часу, той відрізок від 1987-го до 1991 року – тоді завжди щось відбувалося. Це завжди було якесь піднесення, були навіть якісь сутички із владою, з міліцією. Були й урочистості, дуже помпезні, в театрах і величезні віча, тому й гублюся, як саме відбулося 24 серпня 1991-го. Прикро мені. Така дата повинна була би вкарбуватися навічно, а мені вкарбовується цілий шмат часу того національного відродження, а не одна якась дата, не один якийсь день.

– На зміну політичному романтизму прийшов, якщо м’яко сказати, політичний прагматизм. Політичний романтизм – він від самого початку приречений?

– Такий це має вигляд. Знаєте, є такий вислів, що романтики ніби торують шлях, а потім з того користаються прагматики, чи навіть гіршим словом часто говорять. Очевидно, так є, але розумієте, коли би ми будували державу, як я вже говорив, на традиціях попередніх українських спроб державності, як сталося в Прибалтиці, то якби потім і прийшли до влади не романтики, а тверезі політики, економісти, правники тощо, це, може, і не було би зле. А в нас, коли не зуміли створити держави путньої, оці, що прийшли до влади, фактично не зміцнюють державу. Ні ідеологічно, ні економічно. Ніяк її не зміцнюють. Вони її просто нищать, потоптали ті наші ідеали, і топчуться по них надалі. То є раз. А друге, Україна виявилася неготова. Не вся Україна сприйняла романтично цей період. Ці пару років, і зокрема ту священну дату – 24 серпня. Тому маємо велику кількість ворогів української державності на території самої України. Це та «п’ята колона», та «хохляччина», яка ще не усвідомила себе, хто вона і що вона. Зрештою, я не хочу вдаватися, бо тут дуже багато про це все можна говорити.

– А як зараз можна об’єднати Україну, на яких засадах? Якою має буди національна ідея, спроможна це зробити?

– Національна ідея завжди була – це Українська суверена самостійна держава. Це те, що заповів нам Шевченко: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

– Маємо і незалежну, і суверенну державу, а що далі робити?

– Соборної не маємо. Мусимо погодитися, що багато кусків нашої землі відійшло до наших сусідів. Зараз, після Другої світової війни, вважають, що не варто того питання торкатися. Але ми повинні дбати про тих українців, які там полишалися, і робити для них все, щоб вони залишилися при українстві і усвідомлювали хто вони і що вони. Про самостійну тяжко говорити, бо фактично до певної міри тепер починаємо відчувати економічне проникнення Росії. Але інформаційно-культурницький простір є окупований Росією. Тому ця ідея українськості, суверенності ще не здійснена. Українськості теж не маємо, бо Україна, бачу, ділиться на українців, на малоросів, і на якусь частину росіян, які не є толерантні до української держави.

– То як це все об’єднати?

– Об’єднати це тими українськими ідеалами. Дуже добре це робив Ющенко своїми ідеями. Можливо, він був заслабкий, щоб це втілити в життя. Але ці ідеали відновлення історичної справедливості, відновлення української історії з його не тільки перемогами, а й трагедіями, з Голодомором, з однією мовою, яка має всюди бути на території України, – оце мало би об’єднувати українців. Українська культура, українська пісня повинна бути повсюди і звучати. Я вже говорив, що інформаційний простір окуповано. Всі ці радіоканали, телебачення – серед них майже немає українських. То чим можна об’єднати? Будемо об’єднувати власне російською культурою, російським духом, «русскім міром»? Треба протиставити цьому український світ. І в Україні, і поза Україною, але робити то енергійно, потужно, масово, а не відгризатися і весь час іти у відступ.

– Згадуючи помаранчеві події, у багатьох потому виникло відчуття: персони, що стояли на сцені, виявилися недостойними тих, хто заради змін щиро, від серця вийшов на майдани по всій Україні…

– Очевидно, що так є, але я не можу говорити, що це так на сто процентів. Я вважаю, що деякі люди не зрадили тих ідеалів. Інша справа, що не завжди вони могли знайти порозуміння з президентом. Це вже іншій аспект цієї справи. Але Помаранчева революція (чи може це якесь інше слово треба знайти для окреслення цієї події) – це є один з найвищих проявів українськості населення України, його солідарності, демократичності, відчуття ліктя. Це свідчить про прагнення людей створити справжнє українське суспільство, справжню Українську державу. Це було тоді дуже важливо.

– Галичину часто називають «Українським П’ємонтом». А чи є десь «Українська Вандея»?

– Не знаю. Якщо в Україні є тепер вандея, то вона не українська. Мені тяжко сказати, я би хотів, щоб була «Українська Вандея»… Знаєте, я думав, що ми будемо говорити більше на літературні теми. Я завжди кажу: я не політик. Я ніколи не хочу встрявати в якісь політичні дискусії, ви мене витягнули на це.

– Йдеться про Ваш особистий погляд, власне, не як політика, а Ваше світосприйняття як громадянина України…

– Я є націоналіст. Змалку. Я так був вихований і міряю все з цього погляду. Думаю, що тепер є реабілітація того терміну. Тому я ніколи не соромився і тепер не соромлюся своїх поглядів, але вони можливо будуть дещо радикальніші, ніж загал патріотичний має.

– Над чим тепер працюєте?

– Взявся до видання деяких книжок. Своїх, але вже в іншому форматі, з іншими ілюстраціями. Маю деякий задум, роблю книжку про одну історичну подію у Львові, пов’язану з 22 січням, але 1989 року. Я знайшов багато документів, матеріалів, хочу видати такий збірничок про цей час. В мене зараз заплановано чотири різних книжки, чотири різних жанри. Дві своїм коштом, вони невеликі, а на інші шукатиму гроші.

– У вас цікава добірка картин. Різнопланова…

– Так. То є від 60-тих років. Тут багато моїх друзів… В основному це роботи львівських художників від 60-тих років і по нинішній день. На цій стіні маю кілько робіт 30-тих років. Це не є колекціонерська збірка. Я і Ірина любимо це, і воно так набралося. Так само у моєї доньки. Попри нас.

– Ваше подружнє життя. Це було напевно складно, коли в одній родині двоє дисидентів?

– Безперечно. В нас донька в другому класі вже лишилася без тата й мами, і так закінчила школу. Аж тоді ми повернулися. Різне ставлення було до неї. Одні вчителі, скажімо, співчували, чимось допомагали, а були такі, що вона плакала від них. Коли ми довідувались, десь далеко, аж серце розривалося за дитиною, що так несправедливо. Але якось виросла з того. Вона тепер науковець, біолог, проректор в університеті Івана Франка. Видає свої книжки біологічні. Видала велику книжку, і це така сімейна радість. Внучка знає мови. Викладає шведську мову у Львівському університеті. Щойно закінчила переклад зі шведської мови першого роману на замовлення видавництва «Фоліо». На другий рік, певно, буде той роман надрукований. Теж то тішить, що дитина щось намацує своє.

– Вважаєте себе щасливою людиною?

– Судячи з того, що я дав людям, що не змарнував себе, вважаю себе щасливим. Таке побутове життя буває різним. Переживаєш за все. Дружина тепер тяжко хворіє, то ще якісь там можуть бути прикрощі в родині, але то є життя. Всі переходять через подібні речі. Нема таких, щоби був день на день подібний і дуже щасливий. Коли я так дивлюся на це, я спокійно можу відійти, я щось зробив для тих людей, які люблять поезію, зробив для людей, які шанують, скажімо, Антонича, які вже щось знають. Для дітей написав дуже багато речей і маю гарні відгуки від самих дітей, які вже навіть виросли, і кажуть: ми виростали на ваших книжках… Отак десь тут чуєш, там десь підеш на якусь зустріч – почуєш таку подяку. То є приємно. Навіть те, що я хотів для України дати в такому громадському аспекті, неполітичному маю на увазі, що я був дуже активним в кінці 80-х, на початку 90-х років… Може не вдалося доконати того всього, що ти хотів, але щось таки робив і зробив. І то в сумі дає мені таку підставу думати, що життя не було марним. Що я маю якесь задоволення від того, як я жив, що я не дуже схибив, не дуже каявся, не фальшував, не зраджував свої ідеали. То також важливо, що я залишався тим, яким мене виховали. Виховали мене в галицький родині, в маленькому містечку Ходорів. Виховали в національному, релігійному світогляді, і я це все не розгубив, поглибив і лишився таким яким я є. Можливо, то і є щастя…

****

На цьому запис нашої розмови завершився.

Я ще певний час мовчки осмислював почуте. За роки парламентської журналістики таких щирих розмов – без пози, інтонації зверху – майже не було.

Пан Ігор  і сам цікавився нами, нашою роботою й буднями. Коли дізнався, що в мене у Львові мешкає донька, а онукові Данилкові, якого я напівжартома кличу Данилом Галицьким, невдовзі до школи, подарував свою книжку «Данка і Крак» із підписом: «Данилкові, аби здобував Львів».

Це побажання – свого роду життєва формула. Данило Левицький, який теж зростав на книжках Ігоря Калинця, того дороговказу не хибить – уже третьокурсник Франкового університету.

З роками правда стирається. Навіть про найяскравіших людей – з їхніми жестами, іронією, сумнівами. І постаті масштабу Калинців ризикують стати мітами. Людська природа тягнеться до бронзи. У пам’ятникові простіше не бачити сумнівів, не чути відвертого щирого слова. Але за монументальністю зазвичай є небезпека втратити «оригінал» – людину. Втім Калинці – яскраве заперечення цієї «монументальної» схеми.

Ігор Калинець не був промовцем, радше – співрозмовником. Його шлях – поезія, щоденне слово, мовчазне неприйняття фальші. Тоді, 7 липня 2011 року, ми з оператором Ігорем Маловіцьким, мабуть, і не усвідомлювали, що прийшли не за спогадами, а за тишею, що говорить. У цій тиші – жива присутність. Розмова без декларацій, без героїзації. Просто – людина, яка трималася. Гідно, уважно, точно. Коли внутрішня гідність – усвідомлений вибір, сила насправді вільної людини.