Один із багатьох напівзабутих засновників Центральної Ради. Лікар, письменник, художник Василь Королів-Старий. В одному з листів він, очевидно, передбачаючи оте своє тривале посмертне «безімення», іронічно напише: «Космос, поскільки є космос і має свій сенс для мене, поки я його відчуваю. А як тільки по мені задзвонять дзвони, – начхать мені й на всю красу природи, й на мудрість, і на осягнення людського духу, бо нема мене – нема й мого космоса, а є чийсь инший, і нехай собі той инший з ним цілується».

Але ж на те і людська пам’ять, щоб не просто відтворювати в уяві давно минулі події і постаті, а й навчити усвідомлювати їхню значущість для майбутніх поколінь. У цьому формула збереження національного коду, що гарантує дальший повноцінний духовний розвиток народу.

Василь Костьович Королів народився 4 лютого 1879 року в селі Ладан Прилуцького повіту Полтавщини (нині селище Чернігівської області). За сімейною легендою, прадід Василя був старшиною шведської армії часів короля Карла XII. У бою під Полтавою був поранений, одружився і залишився в Україні. Батько Василя висвятився на священика, одночасно викладаючи у Полтавській гімназії. 1889 року отець Костянтин з дружиною і трьома дітьми перебрався в село Чернещина Диканського району. Тут родину спіткала трагедія: від холери померли дружина і двоє дітей.

Батько віддав малого Василя у Полтавське духовне училище, де той учився разом із Симоном Петлюрою. Але тодішнє виховання в духовному училищі, як згодом і в семінарії, було таким, що звідти виходили, здебільшого, безвірні люди. «Ми всі були з духовної семінарії, тобто з фабрики атеїстів. І наші серця були порожніми каплицями, що з них украли Бога», – зізнавався у спогадах Королів-Старий.

В семінарії він вступив до «Української Громади», став редактором нелегального рукописного українськомовного журналу «Плахта». На вакації Василь приїздив у Диканьку, де його батько тоді правив службу у Троїцькій церкві. Настоятелем іншого сільського храму був батьків брат, отець Яків, голова великої родини. Дядько зібрав добру бібліотеку, передплачував часописи, вечорами в родині любили слухати музику. Доньки панотця Якова грали на роялі, а він сам – на скрипці, разом співали. Василь Королів став завсідником тих вечорів: прекрасно декламував, робив перші літературні спроби.

Ще семінаристом остаточно вирішив, як він пише, «вийти «з моєї родової стихії – з «коліна Левітова», щоб бути корисним темному нашому селянству – буду вчитися на ветеринара». Але через масову втечу духовної молоді з парафій, на вимогу Синоду російської церкви, влада заборонила юнакам з духовною освітою вступати до вищих світських шкіл, хіба тільки з дозволу самого міністра освіти. Писати «прошеніє» Василь не став , а разом зі своїм приятелем Олександром Чаковським подався до Петербурга.

«Доїхали без пригод, а в міністерстві перша людина, що ми до неї озвались, був наш земляк. З його поміччю без затримки ми достукались до самого міністра, дуже добре пописались, аж на здивування міністерських урядовців, виграли враз свою справу без умовин, затримок і комплікацій», – згадував Василь Королів. Позбувшись духовних вериг, вступає до Харківського ветеринарного інституту. «Як опинився в Харкові, почав слушно заробляти пером у місцевій і петербурзькій пресі, а почасти підробляв і пензлем».

І вже традиційно щоліта навідує Диканьку. Навіть організував там аматорську театральну трупу. Серед акторів вирізнялась своїм драматичним талантом полтавка Ольга Сербинівська, майбутня суджена Василя Королева.

Після закінчення інституту поїхав у місто Кірсанов: Тамбовська губернська земська управа запропонувала йому там посаду ветеринара. Але попрацював у чужій чужаниці недовго. Як сам пізніше зізнався: «Не міг стерпіти азіатської тиранії громадських урядників відносно мас, у селян «снохачество»,.. несамовиту жорстокість до звірят і до людей, набрид нам і той оспіваний «прекрасний рускій язик» з його «многоетажною бранью» – словоблудіє і сквернословіє… Обридала нам і всяка пошана, і все те низькопоклонство з боку того, на кого «пошуміш» (гукнеш)…Відмовився від служби… і подався просто до рідних Палестин – у Полтаву…».

Працював сільським дільничним ветлікарем, займався освітою селян, знову почав дописувати до газет. Зазнавши утисків від місцевої влади у неспокійному 1905 році, переїхав до Києва, влаштувався у губернському земстві, згодом був призначений керівником міського ветеринарного бюро. Тут присвятив себе громадсько-літературній діяльності. Друкував фахові розвідки з проблем ветеринарії, а водночас виступав як публіцист та театральний критик при театрі Миколи Садовського. У молодого журналіста було чимало псевдонімів, один із яких – Старий – згодом і доповнив його прізвище.

Незабаром за організацію Селянської спілки Василя Королева-Старого арештували. У в’язниці він спілкувався з «політичними»: «по-перше, відчув страх життя». «Загалом же, полтавська в’язниця стала в дечому для мене ціннішою за полтавську духовну семінарію». Йому загрожувало заслання до Сибіру, але «поміг «щасливий випадок», а тому я не поїхав до Нариму, а вийшов «на волю»», – написав у спогадах.

За рік по тому Модест Левицький, лікар, письменник і громадський діяч, знайомить Королева-Старого з Євгеном Чикаленком, відомим меценатом, одним із засновників газети «Рада», до якої Василь активно дописує. Після виходу з редакції Симона Петлюри Королів-Старий став її секретарем.

На той час в Україні – національний підйом, масово з’являлися товариства «Просвіти». Серед головних організаторів київського осередку, який виник 26 травня 1906 року, – і Королів-Старий. Він пише статтю «Товариство «Просвіта» у Києві», в якій характеризує надбання осередку і закликає «розгорнути культурно-просвітну діяльність товариства ширше». У 1909 році Василь Королів-Старий з дружиною Ольгою Сербенівською стають делегатами конгресу з нагоди 40-річчя галицької «Просвіти».

Після смерті славетного композитора Миколи Лисенка 1912 року влада закрила ініційований ним «Український клуб», особливо популярний серед киян. За два роки громадські активісти, серед них і Василь Королів-Старий, відродили діяльність клубу. Його директором обрали адвоката і банкіра Максима Синицького. Ще раніше він, В.Королів і М. Левицький заснували видавництво «Час», яке відігравало визначну роль у видавничій справі тодішньої України.

Щойно в Петербурзі відбулася Лютнева революція, М.Синицький скликав у приміщенні «Українського клубу» «всенародну нараду». В.Королів-Старий, її учасник, так згадує ті радикальні історичні події: «Не було сумніву, що несподівана революція мала великий розгін і одним махом штовхнула старий лад так, що йому вже важко втриматись на своїх глиняних ногах». На тій нараді і викристалізувалась ідея першого українського парламенту, тоді ж таки і названого «Центральною Радою». Пізніше, у березні 1918 року, коли німецькі війська зайняли Київ і влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського, Василь Королів-Старий організовував вибори до Київського губернського земства. І запропонував Симону Петлюрі, який був військовим міністром Центральної Ради, а на той час перебував на становищі приватної особи, балотуватися на посаду голови земства. Хто знає, якби не пропозиція та наполягання семінарського однокашника, чи зумів би Петлюра утриматися на поверхні політичного та громадського життя в Україні?

Постановою загальних зборів земства від 10 квітня 1918 року на Київську та Канівську народні управи поклали впорядкування могили Тараса Шевченка. Уповноваженим ,чи як ще тоді говорили, комісаром Шевченківської могили було призначено Василя Королева-Старого. Симон Петлюра дав йому напуття: «Робіть, що ви визнаєте потрібним. Ви ж там на місці. А я наперед згоджуюсь підписати все, чого ви вимагаєте…». 10 червня 1918 року уряд Української держави ухвалив закон про визнання могили Тараса Шевченка національною власністю.

Василь Королів-Старий був одним із засновників Національного Союзу – організації, що повела боротьбу проти гетьманату. Саме на його квартирі керівники Союзу вибрали Симона Петлюру Головним Отаманом збройних формувань, що виступили проти Скоропадського. І коли війська Симона Петлюри підійшли до Києва, Королів-Старий був у складі делегації, яка «порадила» гетьману зректися влади, і той підписав підготовлений текст….

«Справи української культури, яким віддано служило наше видавництво «Час», та поріднені з ним видавництва… вимагали, щоб хтось із нашої дирекції їхав за кордон, розвідати стан друкарської справи в Європі, – читаємо у спогадах В.Королева-Старого, – і оскільки кожного літа я в тих справах їздив за кордон, було мені приречено їхати і тепер, у скромній ролі члена дипломатичної Празької місії». У Прагу вирушила і перекладачка Наталена з родини князів Дуніних-Борковських, яка працювала в міністерстві закордонних справ УНР. Згодом графиня Наталена і Василь Королів-Старий побралися. Спадкоємиця знатних іспанських та польських родів займалася мистецтвом й археологією, а стала знаною українською письменницею.

У Празі Василь Королів-Старий був одним із найактивніших діячів еміграції. Засноване ним видавництво «Всесвіт» видавало твори українських і переклади європейських письменників. На початку двадцятих років вийшли його підручники та посібники для викладачів і студентів Господарчої Академії в Подєбрадах. Він видав збірник новел, дитячі оповідання, спогади про діячів української культури. Найвідоміший роман Василя Королева-Старого «Чмелик». У ньому йдеться про долю юнака з Полтавщини, що вимушено полишив рідні краї, емігрувавши до Австралії. І хоч там герой владнав своє життя, але туга повернула його на Батьківщину. Свій останній твір «Згадки про мою смерть» Василь Королів-Старий завершив незадовго до кончини. Він мав і неабиякий талант до малярства. В еміграції підробляв малюванням у церквах Підкарпатської України.

Для допомоги вигнанцям з України Василь Королів-Старий заснував та очолив Українську Спілку імені Гетьмана Мазепи.

Містечко Мельник поблизу Праги стало його останнім земним притулком. Хоча там, на вигнанні він болів болем за рідним краєм, сповідаючись у листі до такого ж вигнанця Євгена Чикаленка: «… я, син великої надії, може – найбільшої держави в світі, може – народа , що дав найвидатніщих талантів на всіх полях людської творчості…». Але його великій надії тоді збутися не випало: 1 грудня 1941 року письменник помер, знайшовши вічний спокій на місцевому цвинтарі. Наталена Королева пережила свого чоловіка на чверть століття. Пішли чутки, що навесні 2007 року їхні могили було брутально знищено. Проте Посол України у Чеській Республіці Євген Перебийніс цю інформацію спростовує.

«Дорогим товаришам, яким доля не судила повернутись на Батьківщину», – такі слова викарбувано на колумбарії, що його 1933 року встановили на власні кошти професори і студенти Української Господарської Академії в Подєбрадах, де теж викладав Василь Королів-Старий. На місцевому цвинтарі спочивають його побратими, серед яких один із міністрів УНР, ректор Українського вільного університету Дмитро Антонович, письменниця з Полтавщини Валерія О’ Коннор. І Євген Чикаленко.