Від сирени до сирени. 60 літ тому, 4 вересня 1965-го, у столичному кінотеатрі «Україна» (нині покійному; чи ж випадково?) відбувся прем’єрний показ «Тіні забутих предків». І перший, за багато років, публічний протест проти дій влади… Яка саме тоді здійснила арешти (кілька десятків їх було) українських інтелектуалів, головним чином у містах Західної України.

Саму подію переповідали багато разів, різночитання є. Як водиться за таких обставин, на сцену глядацької зали вийшли режисер фільму Сергій Параджанов, оператор-постановник Юрій Іллєнко, другий оператор Володимир Давидов, другий режисер Володимир Луговський, художник Георгій Якутович, художниця по костюмах Лідія Байкова, виконавці головних ролей Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова, директорка картини Нонна Юр’єва.

Директор кінотеатру Федір Брайченко представив Параджанова. У своїй доповідній від 6 вересня той переказував виступ режисера у такий спосіб: «Уже на початку свого виступу Параджанов почав зводити рахунки з дирекцією студії та керівними установами, які начебто явились тормозом у випуску та показу фільму «Тіні забутих предків». Далі т. Параджанов підкреслив, що його фільм розуміють негри, французи, аргентинці, а керівні органи не дають можливості випустити фільм з причини, що його фільм не розуміє наш народ» (цитую за книжкою «Сергій Параджанов. Більший за легенду», автори Іван Дзюба, Марта Дзюба. Київ: «Дух і літера», 2021, с. 170).

Справді, фільм робився до 100-літнього ювілею Михайла Коцюбинського. Встиг побувати на кількох кінофестивалях, а в прокат його все не випускали. Параджанов уже працював над наступною картиною, «Київські фрески», роботу над якою невдовзі заборонять, бо ж «народ нє паймьот». Це казали чиновники, які, схоже, і вважали себе тим «народом». Власне так воно й було – сотні тисяч чинодралів вважали себе носіями істини, зокрема й щодо оптики народної.

Після Параджанова на сцену вийшов літературний критик Іван Дзюба, котрий небезпідставно вважався лідером покоління Шістдесятників. Він вручив букет квітів Лідії Байковій, а потому підійшов до мікрофона. «Товариші, – сказав він, у викладі того ж Брайченка, – настала реакція 1937 року. Зараз на Україні ведуться арешти української інтелігенції – письменників, поетів, художників…». І закликав піднятись тих, хто проти таких дій влади.

Якою була реакція залу? Брайченко відтворює це так: «Під час подій глядачевий зал згуртовано і монолітно вимагав приборкати і покарати осіб, які виступили з антирадянськими промовами. В залі були вигуки: «Ганьба!», «Гоніть цих бандюг зі сцени!».

Такі вигуки справді були, хто б сумнівався? «Правільниє савєцкіє люді» у нас і досі не перевелися, а вже тоді…

Одначе було й інше. Загула сирена, ну от як зараз виють-попереджають. І та сирена була пересторогою: «Бандєровци ідут»! В залі піднялись В’ячеслав Чорновіл та аспірант Інституту літератури Василь Стус і закликали присутніх встати протестно. Дехто (Чорновіл, скажімо) твердив, що піднялась десь половина людей. Я вірю тим, хто каже, що було таких не більше сорока. Це 1965-й, постсталінський період тривав якесь десятиліття, «відморозка» відбувалася, але ж саме тоді, після зміни влади у Кремлі, почалися перші спроби «паставіть етіх паршивих лібєралов і націоналюг на мєсто». Сірий кардинал Суслов знайшов собі в Україні «вєрного саратніка» в особі Валентина Маланчука, секретаря Львівського обкому «кепесес-есес» – і понеслось…

… Словом, підвестися з місця на знак протесту проти дій влади треба було неабиякої мужності. Це по-перше. А, по-друге, серед присутніх було чимало прихильників «сильної руки», які вважали, що без «таваріща Сталіна» народ «разболтался і надобно єво пріструніть». Так що…

Арештів ні того дня, ні у наступні не сталося. Хоча Параджанов цього побоювався (не за себе – за інших), й відтак забрав Івана Дзюбу та його дружину Марту до себе додому; сиділи до самого ранку. Режисер, до речі, не був посвячений у протестні задуми Дзюби, але порадів такій прем’єрі: він коли й любив дулі, то тільки вийняті з кишень і адресовані тим, кому вони мають належати. Сам Параджанов арешту не боявся, він часто повторював, що в тюрму його не запроторять – він же вірменин, а садять за український націоналізм. Затримали його аж у 1973-му, знайшли іншу статтю, «не націоналістичну», хоча всі розуміли, що до таборів його посунули саме за це: виклична підтримка руху Шістдесятників за ідеали свободи – українців і України.

А от молодого літературознавця і Поета Василя Стуса з академічного Інституту літератури виключили оперативно – ідеологічна ж інституція, державна, проти влади перти ні плуга, ні пера ніяк не можна.

Стус написав пояснення для інститутського начальства. В ньому є такі рядки: «Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати. Після фільму я хотів сказати, що ми, радянські люди, не повинні забувати, що Сталін, проводячи ряд антисоціалістичних заходів, прикривався ім’ям Леніна (…). Я хотів сказати, що використання священного ім’я Леніна для прикриття своїх, не завжди ленінських заходів змушує нас боротись за справжнього Леніна (…).

Але загула сирена, глушачи мій голос. Це страшне. Я намагався говорити про обов’язок кожної радянської людини боротися і захищати демократію, соціалізм, справжнє революційне ленінське вчення. А сирена гуділа. Сирена не давала говорити, затуляла рота» (цитую за виданням: Дмитро Стус. Василь Стус: Життя як творчість. Київ: «Дух і літера», 2015, с. 192-193).

Декого може здивувати апеляція до імені Лєніна. Те саме зустрічаємо і в знаменитій праці Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», чи в більш ранніх статтях письменника Микити Шумила «Любов до рідної мови» (1956) і «Могутня та чарівна» (1963). Як точно формулює Дмитро Стус, «в умовах «закритого» суспільства, яким був Радянський Союз, ім’я Леніна давало можливість «законно» ввести в офіційний публічний простір найгострішу проблему, захистивши її цитатами з ленінських робіт». Так і є…

За містичним збігом обставин Василь Стус пішов із життя рівно через 20 років після тієї прем’єри «Тіней…». Тінню він, на щастя, не став – саме його ім’я, сама його поезія є мотором Української нації.

А через 20 літ в СРСР почнуться переміни. В Україні їхнім рушієм стануть якраз Шістдесятники. 1991-го Україна отримає статус Незалежної держави. Одначе за це доводиться воювати досі, кривава імперія так просто нікого не відпускає, а українців то й поготів. Тому сирени гучать – знов і знов. У цьому тривожному багатоголоссі виразно чується звук трембіт – із «Тіней…», так, від них…