Знаний кінорежисер Георгій Давиденко зібрав на свій творчий вечір у столичному Будинку кіно добірне товариство шанувальників кінодокументалістики, колег.  Подією цього мистецького спілкування став ретроспективний показ кінострічки «Табірний пил», знятої 1990 року на кіностудії «Київнаукфільм». Тоді Давиденкова стрічка вийшла російською мовою – так вимагала ще радянська цензура. Лише нещодавно студія «Просвіткіно» адаптувала фільм українською.

Знімали у Воркуті – колишній північній столиці ГУЛАГу. Кадри міста й околиць, зафіксовані на рубежі 80 – 90‑х років минулого століття, творять особливу атмосферу:  сувора похмура натура зі шрамами трагічної історії, засніжені вулиці, холодні барви. Режисер майстерно формує документальний нуар. Камера Анатолія Солопая вбирає тягар простору, поєднуючи ці здичавіло-гнітючі види з архівними кадрами сталінської хроніки.

У кадрі скульптор й колишній в’язень таборів Ернст Неізвєстний. Тоді він задумав створити у Воркуті меморіал ГУЛАГу. Не ховає емоцій: «Воркута – це місце, де волає каміння, де ми ходимо, по суті, по убієнних. І початок, ідея очищення має починатися з тих місць, де в самому повітрі, у самій землі, у самій природі є пам’ять. Я ходжу крізь тіні. Наче тут присутні душі. Тому тут місце для цього монумента».

Монументальний задум Неізвєстного так і не втілили. Росія не пройшла очищення. Навпаки, відновила тоталітаризм. У фільмі закарбовано факт ліквідації таборів у Лабитнангах, спалення бараків.

– Тоді ми думали: ось кінець цієї жахливої історії. Але все вийшло не так, – сумно зауважує Георгій Давиденко.

Наче перегукується із сьогоденням Росії кіносвідчення Ернста Неізвєстного: «У табірників була така втіха. Вони казали: “Мала зона і велика зона”. За велику зону вони сприймали усю країну». Бо та вікова «тюрма народів», провітривши за коротке правління «демократа» Єльцина бараки й камери, знову повернула «велику зону»: путінська каральна система згнітила все суспільство. Відновлена колонія у Лабитнангах, тепер «ісправітєльная, строгого рєжима «Бєлий мєдвєдь», стала місцем ув’язнення українського режисера Олега Сенцова. Там його піддавали тортурам, принижували. У тих самих мордовнях, реінкарнованих катівнях ГУЛАГу нині «караються, мучаться» українські бранці.

Знаковим рефреном фільму стали, здавалося б, суто виробничі кадри. Процес виготовлення колючого дроту. Біжать сталеві жили, їжачаться гострими колючками, вигинаються у спіралі, змотуються у дебелі мотки. Ця сталева линва, густо нашпигована жалами, мовби поєднує архівні кадри й сучасні реалії. Символ несвободи тримає в єдиному полотні весь візуальний ряд, постає матеріальним знаком тоталітарної, імперської системи, що прагнула і нині силкується заснувати людей неприступною стіною, яка не пускає за межі зон. Малої і великої.

Наче бачить наше лихо сценарист фільму Владлен Кузнецов, якому в  день кінопоказу могло б виповнитися дев’яносто чотири роки. «Страшний у нас фільм виходить, – звертається з екрана. –  Вся знімальна група це розуміє, але екран не обдуриш. У мене в цьому фільмі ніби три ролі: автор, співголова Українського Меморіалу, і колишній комуніст, який повірив у партію після ХХ з’їзду».

… Пройшли фінальні титри, ввімкнули світло, перед тим як вибухнули оплески, в залі зависла тиша. Георгій Давиденко зумів дійти до серця глядача.

Так, це фільм-учинок. Відвага режисера була не лише в тому, щоб у радянські часи відверто показати злочини тоталітаризму. Давиденко кіномовою провів тоді, здавалося, немислимі паралелі – «в стик» змонтував великі плани двох диктаторів – Сталіна і Гітлера, марширування більшовицьких і нацистських колон. Система такого не пробачає. Навіть у часи «перебудови» й «гласності» картину не пустили на великий екран.

Це й фільм‑попередження, фільм‑антидот проти тоталітаризму, зрештою – потужна духовна зброя проти рашизму. Яка, на жаль, досі лежить без діла.

В його творчому доробку 120 кіно- та відеофільмів, у понад 60-ти з них він – автор-режисер. Серед знакових робіт майстра, окрім яскраво‑трагічного диптиху про владу й тоталітаризм («Табірний пил», «Жезл»), шість чорнобильських фільмів – гексаптих «Катарсис», а також цикл телепрограм науково‑пізнавальної серії «Золоте стремено. З історії українського війська». Кіномитець створив ще й низку захопливих науково-пізнавальних фільмів, документальних стрічок, присвячених розбудові Збройних сил України.

Втім, увесь цей багатющий історичний, мистецький, духовний набуток рідна влада не помічала і не помічає. Шість разів НСКУ висувала Георгія Давиденка на звання «Заслужений діяч мистецтв України». І всі шість разів голос кінематографічної спільноти ніхто на печерських верхах не почув. Наче й тут ота страшна неприступна стіна, яка не пускає за межі.

… Назву фільму дала цинічна фраза сталінського сатрапа Лаврентія Берії: «Табірний пил – ось що залишиться від ворогів народу». Але цей пил – не порох, що зникає. Це попіл, який не розвіявся. У романі Шарля де Костера «Легенда про Уленшпігеля» герой носить із собою ладанку із попелом страченого батька Клааса. Цей попіл «стукає в його серце» – нагадує про злочин і водночас кличе до боротьби. Він стає знаком пам’яті, яка не дає змиритися й не дозволяє забути.

Так само й «Табірний пил» Георгія Давиденка. Попіл таборів ГУЛАГу не розвіявся. Він стукає в українські серця. Це код пам’яті і код спротиву. Від тих, хто вижив у сталінських таборах, до сучасних українських політв’язнів у катівнях путінського мордору – тяглість боротьби не переривається. Живе й у збройному опорі: від героїв УПА – до сьогоднішніх лицарів волі й нескореності, котрі тримають фронт проти рашистської орди, навали виплодків ГУЛАГівських катюг.

Фільм застерігає: свобода не дається раз і назавжди. Тим паче нам, із нашим захланним, диким сусідом.  Її треба відстоювати знову і знову.