Ти знаєш, мій френде, я несподівано відчула свою меншовартість!

Ні-ні, не в Парижі: там я правильною виделкою їм жаб’ячі стегенця, цитую цинічного Бегбедера і фліртую не гірше місцевих madame…

Уяви, я про Моршин?!!

Де йдеш росяною стежкою, а назустріч тобі –  «Добрий ранок!»…  Де на вокзалі гарнюні хлопці й дівчатка – просто перехожі – ввічливо вихоплюють у тебе з рук валізи і піднімають їх сходами… Де кожен малий бешкетник перехреститься, йдучи повз капличку… Де медсестри, попередньо нагодувавши худобу, чоловіка і відрядивши дітей до школи, півтори години добираються з передгір’я до роботи і цілісінький день терпляче й доброзичливо, встигаючи жартувати, ставлять клізми пацієнтам… Де бережуть кожне дерево на вулиці, хоча навкруги ліси… Де урни для сміття навіть у лісі… Де терпляче прибирають недопалки за столичною бидлотою… Де ніц немає матюків… Де вмикають опалення, коли холодно, навіть якщо це травень… Де землякам-майданівцям давно поставили в центрі пам’ятника, коштом громади… Де біля храмів не торгують вербою, а роздають вже освячене гілля в церкві із молитовним співом та побажаннями здоров’я… Де можна зустріти сімдесятилітню бабусю в бежевому костюмчику «а-ля Шанель», а її бездоганна зачіска та природна елегантність змусять Катрін Деньов з усіма «Шербурзькими парасольками» нервово хапатися за сигарети… Де ця ж бабуся без пафосу скаже, що кожна сім’я тут пройшла через Сибір або страту… Де не хизуються у вишиванках, зате до церкви одягаються, як на дефіле… Де балкони прикрашають не прапорами, а квітучою різнобарвною геранню… Де на кожній церковній службі звучать щирі і прості слова: а тепер давайте помолимося за Україну і Президента, щоб у нього все вдалося… Де слово «прошу» приємно звучить із наголосом на першому складу, і вишуканіше, ніж французьке s’il vous plait… Де слово «прошу» так само незвично вживається – не як прошу, дайте, а як прошу, візьміть…

Прошу, вибачте…

Прошу –  будьте українцем!